Ціла серія українських фільмів незаслужено забута – Козленко

Євгенія Олійник, Радіо Свобода

Кадр із фільму «За двома зайцями»

 

Кадр із фільму «За двома зайцями»Київ – Величезний пласт української кінокласики й досі лишається невідомим для глядача. У цьому переконаний керівник Центру Довженка. Тим часом державному архіві зберігаються десятки якісних стрічок, а у нинішню програму реставрації включено не тільки ігрові фільми, а й анімацію та документалістику. Однак, щоб популяризувати кінокласику, потрібно її переосмислити – наприклад, через сучасне озвучення, як у випадку з німими фільмами. Критики ж переконані, що діалог між новим та класичним кіно триває.

Національний центр Олександра Довженка реставрує до сорока фільмів щороку, а його архів нараховує понад 42 тисячі одиниць зберігання. Переведення матеріалів на баланс державного кіноархіву триває й досі, адже оригінальні негативи стрічок з 1938 до 1992 року передавали до Москви. А київська кінофабрика, де збереглися дубль-негативи, з яких друкували тиражні копії фільмів, увійшла до складу Центру Довженка лише у 2000 році, розповідає заступник генерального директора центру Іван Козленко. Матеріали надходять також і з регіональних фільмофондів. Так нещодавно у Маріуполі знайшли українську фонограму до фільму «За двома зайцями». Однак такі знахідки – це швидше винятки з правила, каже Іван Козленко. По-перше, українську звукову доріжку до «За двома зайцями» кілька років тому віднайшли також на студії Довженка. А по-друге, плівки, що з регіональних фільмофондів – це позитиви, призначені для прокату, і можуть зберігатися не довше 30 років. Іван Козленко припускає, що десь ще є українські фонограми до фільму «Повія» Івана Кавалерідзе або стрічки «Роман і Франческа» Володимира Денисенка. Однак розраховувати на якісь унікальні знахідки вже не варто, каже він. «Класика не працює, вона не є живою» Тим не менш, українському глядачеві потрібно заново презентувати й те, що вже є в архівах. Наприклад, навесні Центр Довженка підготував програму «Великі короткі метри», в якій представив короткометражне українське кіно періоду 20-70-х років – дебютні роботи Олександра Довженка, Олександра Муратова, Леоніда Осики, Сергія Параджанова та інших. Більшість з них свого часу була заборонена, наприклад, Віктора Греся «Хто помре сьогодні» вперше показали лише 2007-го року. Цей проект – одне з намагань вповні відтворити історію українського кінематографу, пояснює Іван Козленко. За його словами, наприкінці 80-х років, коли з-під цензури вийшли заборонені фільми, сформувався канон українського кінематографу. Який лишився, однак, обмежився самим лише поетичним кіно.

«Я вважаю, що ціла серія українських фільмів, особливо 20-30-х років – так звана урбаністична серія авангардистських експериментальних фільмів – незаслужено забута. Принаймні, не проаналізована, не включена в наш апарат пізнання. Так само можна сказати й про фільми 60-х років: наприклад, фільм Олександра Муратова «Чи вмієте ви жити?» або «З нудьги» Леоніда Войтецького. Це справді цікаві речі, яких ми не бачимо за поетичним кінематографом. Тому що для сучасних українців досвід села є радше екзотичним, нам потрібно впізнати себе в міському контексті», – пояснює керівник Центру Довженка в інтерв’ю Радіо Свобода. Іван Козленко каже, що ця проблема стосується українського класичного мистецтва загалом. «Класика не працює, вона не є живою. Я, наприклад, не знаю багатотисячних накладів української класичної прози – Яновського, Підмогильного чи Йогансена – які б виходили не в навчальних серіях. Наша проблема у тому, що ми вважаємо цей досвід усталеним, до якого ми не вважаємо за потрібне вертатися вдруге», – каже він. Митці продовжують втілювати ті самі ідеї, що й сто років тому Тим часом вже кілька років фестиваль «Німі ночі» в Одесі, співорганізатором якого також є Центр Довженка, відкриває для глядачів шедеври німого кіно. Допомагає у цьому музика – над саундтреком до кожної стрічки працює окремий гурт або музикант. Це експеримент, під час якого з’являється нове трактування фільму, пояснює Іван Козленко.

Режисер Мирослав Слабошпицький каже, що це – досить поширений у світі досвід. Адже глядачеві зазвичай важко дивитися класику, попри її художню цінність. «Це спроба якогось нового прочитання класики за рахунок нового музичного супроводу. І дуже добре, що це докотилось нарешті до України. Це все пов’язано з фінансуванням, так само, як і ренесанс українського кіно. Для того, щоб популяризувати старі фільми серед нової аудиторії, потрібно знайти їм якусь обгортку, потрібен креативний підхід. Навіть у кіношколах люди дивляться ці фільми з великим сумом, так само, як читають зазвичай шкільну програму», – вважає він. Кінокритик Володимир Войтенко, у свою чергу, вважає, що сучасні режисери так або інакше постійно запозичують щось із класики, адже, незважаючи на час, втілюють ті самі ідеї, як і митці сто років тому.

«Нічого нового немає, є лише повернення, тільки на якомусь іншому рівні. Однак запозичення не йде лінійно. Наприклад, на Одеському кінофестивалі Емір Кустуріца зазначив, що для нього найвидатнішим з періоду німого кінематографу є творчість Олександра Довженка. І в наступному своєму фільмі він навіть буде до певної міри цитувати один із його шматків, але не в трагедійному, але в фарсовому ключі. Значить, на нього це впливає якимось чином», – зазначає він. За словами Володимира Войтенка, зараз кінематографом на державному рівні займаються люди, які розуміють: питання реставрації і популяризації кінокласики – це,перш за все, питання просвіти.

Джерело: „Радіо Свобода“

Advertisements

Kommentar verfassen

Trage deine Daten unten ein oder klicke ein Icon um dich einzuloggen:

WordPress.com-Logo

Du kommentierst mit Deinem WordPress.com-Konto. Abmelden / Ändern )

Twitter-Bild

Du kommentierst mit Deinem Twitter-Konto. Abmelden / Ändern )

Facebook-Foto

Du kommentierst mit Deinem Facebook-Konto. Abmelden / Ändern )

Google+ Foto

Du kommentierst mit Deinem Google+-Konto. Abmelden / Ändern )

Verbinde mit %s