Метелики над полум’ям. Кіно про Чорнобиль

Чорнобиль — протягом десятиліть позначена в мистецтві кіно як «важлива тема». А в сучасному кінобізнесі це вже, швидше, «тренд» – Антон Філатов для „Дзеркало Тижня. Україна“ від 27 квітня 2013 року
Страшна людська і техногенна катастрофа — Чорнобиль — протягом десятиліть позначена в мистецтві кіно як «важлива тема». А в сучасному кінобізнесі це вже, швидше, «тренд». Тому що кіно про Чорнобиль — це і страшилка, і соціалка, і мелодрама. Прем’єрний телефільм «Метелики» (режисера Віталія Воробйова, сценариста Валерія Мухар’ямова) також доторкається до цієї важливої теми і до цікавого тренда (виробництво компанії Film.ua).
Чорнобильська катастрофа забрала життя сотень тисяч людей. Ще більше — стали інвалідами. Члени кожної другої української сім’ї так чи інакше брали участь у ліквідації її наслідків. За останні 27 років не зняли і десятка повнометражних ігрових фільмів, присвячених цій катастрофі.
Звичайно, створено безліч документальних кінопортретів про трагедію на ЧАЕС. Однак останні з них лише діагностують цю національну травму. А ігрове кіно художньо осмислює масштаб катастрофи та її наслідки.
Період напіврозпаду стронцію-90, плутонію-240 та інших радіоактивних речовин, якими ЧАЕС зросила землю, триває десятки або й тисячі років. Прискорити цей процес неможливо. Уникнути його наслідків — тим більше.
Єдине, що може людина, — навчитися жити з цим радіаційним прокльоном. А «вчать» цього, серед іншого, і нечисленні ігрові фільми про ЧАЕС. Вихід тієї чи іншої картини на Чорнобильську тему знаменує своєрідний період «кінорозпаду». Адже після перегляду фільму людина руйнує в собі розпач, безвір’я та інші, не менш «радіоактивні» якості особистої психології. Зрештою, художнє переосмислення — єдина альтернатива згубній реальності.
Один із перших повнометражних ігрових фільмів на цю тему називався «Розпад». Він був знятий чудовим українським кінорежисером Михайлом Бєліковим практично по гарячих слідах катастрофи. Розпад мирного атома сплітається тут з розкладанням особистості, цілого суспільства… У головній ролі — Сергій Шакуров.
На Венеціанському фестивалі 1990 р. цю стрічку відзначили «Золотою медаллю президента Сенату».
Потім був «Рік собаки» (1994) Семена Арановича. У стрічці розповідалося не стільки про сам Чорнобиль, скільки про те, «як» поводиться людина, опинившись посеред радіаційної зони. За цю картину режисер був відзначений на Берлінале «Срібним ведмедем» за видатні художні досягнення.
Після цього, протягом десь десяти років, не з’явилося жодного помітного фільму про катастрофу. Позначився коматозний стан пострадянської кіноіндустрії, в якому вона перебувала в 90-ті.
Однак, натхнені важливою і болісною темою, а також фестивальним успіхом попередніх фільмів про ЧАЕС, кінематографісти почали поступово повертатися у Зону відчуження.
Відтоді ставлення до трагедії на ЧАЕС докорінно змінилося. Показати її у своєму фільмі — це все одно, що пред’явити посвідчення чорнобильця. І, уникнувши оплати за проїзд, безкоштовно в’їхати на престижний кінофорум.
Свого часу спробувала використати тему Оксана Байрак у своїй зайво сентиментальній мелодрамі «Аврора» (2006). Щоправда, достукатися до оскарівського комітету їй так і не вдалося.
У більшості інших випадків, відбірні комісії кінофорумів приймають ігрові повнометражні фільми про Чорнобиль буквально не перебираючи. Однак, здобувши місце в офіційному конкурсі того чи іншого кінофесту, фільми далеко не завжди удостоюються серйозних нагород. Наприклад, «У суботу» (2011) Олександра Міндадзе так і не дістав навіть утішної нагороди на Берлінському кінофестивалі. А «Земля забуття» (2011) Міхаль Боганім не була відзначена на жодному з трьох кінофестів класу «А», в яких брала участь.
Певну фальш під час перегляду цих картин відчуватиме навіть той, хто не був безпосереднім свідком тих подій. Око часто ріжуть насамперед історичні неточності. Сучасні кондиціонери під вікнами будинків у Прип’яті 1986-го. Ліквідатори в новітніх захисних костюмах, які спалюють вогнеметами заражені радіацією будинки тощо. Та навіть на це можна було б заплющити очі, якби у фільмі розповідалася справді чесна історія.
«Ми — народ з величезним обсягом травматичного досвіду, який ніколи не був висловлений у культурі. Тому ми й самі не знаємо, як про це говорити...» — прокоментувала в одному зі своїх інтерв’ю Оксана Забужко масовий вихід людей із залу під час показу фільму «У суботу».
Серед тих небагатьох, для кого ЧАЕС — не просто відомий на увесь світ «бренд», але й важлива частина особистого досвіду, виділяється режисер Мирослав Слабошпицький. Його торішня короткометражка «Ядерні відходи» розповідає про людей, котрі живуть і працюють у Зоні відчуження. Медитативний жах та апокаліптична безвихідь реалій, показаних у цьому фільмі, леденить душу. Стрічку відзначили «Срібним леопардом» на кінофестивалі класу «А» у Локарно (Швейцарія). І якщо ознаки життя, які українська кіноіндустрія почала подавати в останні роки, незабаром переростуть у діагноз «стабільне видужання», то, можливо, саме Слабошпицький візьметься за повнометражну ігрову картину про ЧАЕС «Люксембург».
Інтерес до Чорнобиля зустрічається і в масштабних голлівудських проектах. Фільм жахів «Заборонна зона» (2012) та екшн «Міцний горішок: хороший день, щоб померти» (2012) використовують ЧАЕС як антипам’ятку для того, аби зайвий раз налякати глядача. Все це потроху веде до того, що Чорнобиль поступово стає якимось кінематографічним трендом.
«Практично в кожному українському фільмі з’являється Друга світова і поїзди. Вам треба позбуватися цих кліше і винайти щось нове!» — журився гуру сценарної майстерності Роберт Маккі під час торішнього візиту до Києва. Він виховав 49 лауреатів премії «Оскар», а також понад 165 володарів «Золотого глобуса». Тож йому можна вірити.
І якщо українським кінематографістам удасться «застовпити» за собою тему Чорнобиля — до їхніх фільмів, певне, з’явиться більший інтерес з боку іноземців?
У відповідь румунському Дракулі та нью-йоркському Кінг-Конгу ми можемо «лякати» увесь світ, приміром, легендою про Зону відчуження, як про виразку на нашій забрудненій планеті, де володарює Ядерний принц — вісник апокаліпсису.
Щоправда, буквально до сьогоднішнього дня аварію на ЧАЕС намагалися показати виключно в авторському кіно. А лише за рахунок присутності на кінофестивалях переконливий кінематографічний тренд сформувати неможливо.
Перший телесеріал, сюжет якого використовує тло великої трагедії, вийде на екрани 27 квітня. Його назва — «Метелики» (2013). Двоє головних героїв, 17-річна дівчина і солдат-призовник, немов двоє закоханих метеликів, летять на полум’я техногенної катастрофи.
Під час перегляду цього телефільму (прем’єра на телеканалі «Інтер») захват і розчарування сплітаються воєдино. З одного боку, тут помітно з’являються прогресивні комп’ютерні технології, які скрупульозно відтворили атмосферу епохи. З другого — під час перегляду відчуваєш, що якби існував прилад, який вимірює сентиментальність, він би пищав настільки ж голосно, як і екранні дозиметри, що замірювали зашкалений у сотні разів рівень радіації після вибуху на ЧАЕС.
Якимось дивним чином режисер «Метеликів» Віталій Воробйов зовні нагадує Стіва Джобса. Така ж напівпрозора борідка, трохи з сивиною, запалі щоки і круглі окуляри. Джобс свого часу змусив увесь світ ганятися за нехитрим логотипом своєї компанії — надкушеним яблуком. Зважаючи ж на заявлені плани пана Віталія, він постарається змусити людей принаймні не страшитися фільмів, на постерах яких зображені радіаційні значки.
Advertisements

Kommentar verfassen

Trage deine Daten unten ein oder klicke ein Icon um dich einzuloggen:

WordPress.com-Logo

Du kommentierst mit Deinem WordPress.com-Konto. Abmelden / Ändern )

Twitter-Bild

Du kommentierst mit Deinem Twitter-Konto. Abmelden / Ändern )

Facebook-Foto

Du kommentierst mit Deinem Facebook-Konto. Abmelden / Ändern )

Google+ Foto

Du kommentierst mit Deinem Google+-Konto. Abmelden / Ändern )

Verbinde mit %s