Якісне документальне кіно власного виробництва

Серед тенденцій вітчизняного телебачення з’явилася ледь помітна широкому загалу зацікавленість серйозним жанром для тих, хто і перед екраном телевізора продовжує думати, — документальними проектами.

Коли вистачає пальців однієї руки
Як би не пробували «стригти» всіх глядачів під «гребінку» любителів суцільних танців–співів, майже вульгарних жартів та маніпулятивної інформації — серед українців немало тих, хто хоче дивитися, скажімо, документальне кіно. І підтвердження цьому — не набагато нижча середня частка чотирисерійного «Майдану», який показав «Інтер» у минулі вихідні, за середню тижневу частку каналу за вибіркою «Вся Україна» , і навіть вищою — за комерційною аудиторією («50 тис.+»). Звичайно, зіграли роль і часова близькість подій, й авторство Євгенія Кисельова, і реклама. Але найголовніше — глядача цікавить «прокручування плівки назад» — щоб розібратися у минулому, для того, щоб упевненіше вибудовувати майбутнє. І коментарі тут, не тільки ведучого, експертів, а й навіть учасників подій — на другому плані, головне — архівне відео.
Як і раніше, на рейтингових каналах вітчизняні повноцінні документальні фільми (а не «варіації на тему», скажімо, про життя Мерилін Монро, де свої штрихи до портрета відомої американської зірки роблять кінознавець (російський ), пластичний хірург (?!) і найвдаліше, до речі, акторка та телеведуча Ольга Сумська) з’являються вкрай рідко і, як правило, не набирають високих рейтингів. Але не тому, що погано знято. Часто зацікавлений глядач просто не знає, що знайшлося «віконечко» для нього, а ті, хто налаштований на «енний» сезон проектів «Битва екстрасенсів», «Танцюють всі» чи гумор «Кварталу–95», дійсно перемикають кнопку.
Трьома претендентами на звання найкращого телевізійного документального фільму національної премії «Телетріумф –2011» стали «Казка довжиною у 12 раундів» про боксерів Віталія та Володимира Кличків («Інтер») і два проекти до 20–річчя Незалежності: «Україна. Точка відліку» відомого режисера Сергія Буковського (ТРК «Україна») та «Майже доросла. Щоденник двадцятирічної» досвідченого телевізійника Олексія Мустафіна (СТБ), стрічка, яка перемогла. До цього суб’єктивно–об’єктивного списку, щоб назвати всі останні найпомітніші якісні фільми, варто ще додати (можливо, навіть поставити на перше місце) «Рівень секретності 18» від «1+1 Продакшна», в якому Іларіон Павлюк і компанія показали найсуперечливіші події Другої Світової війни, що відбувалися в Україні.
Навіть для рейтингових, а отже, небідних каналів знімати повноцінну документалістику — дорого. До того ж вона не вписується у формат суцільних телерозваг, який максимально може охопити різні вікові групи, незважаючи на визначену пріоритетну цільову аудиторію кожного мовника.
«Різноваговики» Іван Дзюба, Василь Стус і… патріарх Кирил
Ідеальний майданчик для показу документального кіно — ефір Першого Національного, який має трохи не 100–відсоткове покриття і статус соціально орієнтованого. Останнім часом тут показують прекрасний серіал власного виробництва про Київ «Загублене місто». У цій багатосерійній роботі підбір фактажу, коментарів і відеокадрів про кожну окремо взяту архітектурну пам’ятку та людей, пов’язаних iз нею, настільки по–сучасному професійні, що довго сумніваєшся, що все це знімала студія каналу, який за звичкою ще часто називають УТ–1.
В ефір Першого Нацiонального часто ставлять стрічки минулих років різних студій. Приємно здивував показ 19 листопада фільму про Василя Стуса «Пресвітлої дороги свічка чорна». Саме цього числа 1989 року у Києві перепоховали відомого поета разом з іншими політв’язнями — Юрієм Литвином та Олексою Тихим, які також загинули в радянському таборі ВС–389/36 селища Кучино тепер Чусовського району Пермського краю (Росія). Фільму студії «Галичина–фільм» 1992 року дещо не вистачає сучасного динамізму, але розповідь про життя людини, яка мала сміливість боротися з системою, і відео 1989 року, коли тисячі людей рухалися до столичного Байкового цвинтаря, своєю ходою засвідчуючи несприйняття тоталітаризму, — не могла не спонукати до роздумів, у якому світі ми живемо і куди йдемо (чи котимося).
Один iз великих «мінусів» Першого Національного — хаотичність показу документалістики. Фільму про Стуса (можливо, тому, що у програмі було заявлено, що він художній) знайшли місце в суботньому денному ефірі; скажімо, бюджетній стрічці 2010 року від кіностудії Довженка «Совість. Феномен Івана Дзюби» до 80–річчя поета і громадського діяча — у вранішньому. Навіть якісне «Загублене місто», яке «прописали» у п’ятничній програмі о 10–й з чимось, можуть не показати, якщо транслюють наживо офіційно–популістський виступ Віктора Януковича на засіданні гуманітарної ради.
Місце у праймі, у неділю, після інформаційного тижневика «Підсумки», на українському державному каналі є фільму «Патріарх» — до 65–річчя Патріарха Московського і всія Русі предстоятеля РПЦ Московського патріархату Кирила. І тільки наївний може думати про випадковість показу агітки про улюбленого «пастиря» біло–блакитної влади у найрейтинговіший час від авторів фільму з телевізійної агенції «Профі ТВ».

Шукайте у кабелі й на супутнику
Доступніше документальне кіно на телеекрані тим, хто дивиться кабельне чи супутникове ТБ. Патріотичні розповіді про українське минуле у поєднанні з сучасністю від Наукового товариства «Просвіта» — серіали «Логос» і «Невідома Україна» — у час, коли діти уже чи ще сплять, можна дивитися навіть на каналі «Малятко–ТБ». Багато цікавого, але часто не надто сучасно зробленого, можна знайти у програмі вітчизняного державного каналу «Культура». Наприклад, зараз іде — за зібраним фактажем — унікальний фільм Сіверського інституту регіональних досліджень із задовгою (і нецікавою) назвою «Європейські традиції міського самоврядування в Україні: магістрат — дума — рада». Його зробили вчені–історики з Чернігівщини Володимир Бойко та Сергій Леп’явко за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та за участі Чернігівської обласної телерадіокомпанії «Сівер–Центр». У чотирьох серіях цього документального фільму — кладезь інформації про міське самоврядування, закладеного за часів існування магдебурзького права, у Львові, Ніжині, Києві, Харкові та багатьох інших нині українських містах,багато синхронів вітчизняних істориків з усієї України, навіть є нетривалі постановочні епізоди. Але від актуальної теми відволікають затяжні милування вишивками і краєвидами, дратує консерватизм ракурсів зйомок тих, хто розповідає про дуже цікаві речі. Фільм є дуже якісною роботою науковців, але у ньому дуже мало сучасної телевізійної майстерності.
Документальне кіно у нинішньому сезоні зробив своєю фішкою канал ТВі, розформувавши вітчизняні і зарубіжні фільми за темами і виробниками у кілька щотижневих проектів, виокремивши, зокрема, «UA.dok».
Думки з приводу
Сергій Буковський, кінорежисер, зняв, зокрема, документальні фільми «Війна. Український рахунок» (2003), «Назви своє ім’я» (2006),«Живі» (2008):
— Ось уже років 20 відповідаю на «оригінальне» запитання: чому в Україні мало знімають документальних фільмів і яким чином можна змінити ситуацію? Відповідаю по–різному. Намагаюся не повторюватися. У середині 90–х, я думав, ось пройде трохи часу, країна зміцніє (не до кіно зараз), з’являться гроші — і все налагодиться… Зміцніли! Не налагодилося. На жаль. На початку століття, я думав, ну ось розбагатіють наші телеканали, зароблять на рекламі і дозволять врешті–решт собі розкіш робити документальні фільми про людей, про життя довкола… словом, без педофілів і вбивць, без битв екстрасенсів і неминучого кінця світу… Запрацювали! Не дозволили.
Два проценти народонаселення нашої країни, які все ще ставлять запитання і хочуть співставляти себе зі світом і людством (для цього й існує документальне кіно), — не варті уваги. Хто вони? Відповідь лаконічна — просто козли! Слідкуйте, пацани, за м’ячем, якщо не хочете — за рукою.
І все ж я вірю, що настане час, зрозуміло, тепер нескоро, і ми станемо частиною великого світу, і до нас прислухаються… А за козлів, ось побачите — відповідатимуть!
Іларіон Павлюк,продюсер, один із авторів проекту «Рівень секретностi 18»:
— Коли мої знайомі запитують «Чому на ТБ сьогодні нічого дивитися?», я відповідаю: «Телебачення показує те, що хоче дивитися більшість». Як тільки у глядача сформується запит на фільми рівня Каннського фестивалю, тоді ці фільми і з’являться в ефірі. На сьогодні український глядач усе більше цікавиться документальним виробництвом. А якщо канал знаходить такого глядача, якщо у нього є ефірна ніша, у якій глядач хоче бачити документальну продукцію, — це ключ до успіху. Решта — справа техніки.
Цього року я був членом журі американської премії «Еммі», і коли дивився роботи переможця, зрозумів — зараз зробити щось подібне в Україні неможливо винятково з позицій комерційної доцільності. Якісні документальні фільми не можуть зніматися швидко, над ними можна працювати і 3 роки, і 7. Як правило, потрібно прожити певний етап iз героями.
Документальні фільми, які потребують великих фінансових затрат, в Україні значно простіше робити паралельно з розважальною продукцією. Тому що якісне документальне кіно дуже дороге у порівнянні з тим заробітком, який воно може дати у телеефірі. Так ми зробили на «1+1»: паралельно знімали документальні проекти й ігрові; і такий проект, як «Рівень секретності 18», у принципі, уписався у поняття «середня ціна слоту» саме завдяки тому, що, крім нього, було ще 60 годин простішої для виробництва продукції. Втім це не панацея, не ноу–хау. Це звичайна математика. Один із загальновідомих способів.
Як незалежна продюсерська група ми зараз розробляємо дуже цікаву концепцію кількох документальних проектів для українських телезамовників.
Михайло Крупiєвський, виконавчий продюсер фільму про Голокост «Назви своє ім’я» (2006) Віктора Пінчука і Стівена Спілберга:
— Ще з часів, коли я працював на ВВС і робив серйозні документальні проекти, знаю, що виробництво такого контенту — дуже вартісне і тривале, щонайменше 6–7 місяців. У нас такі проекти ще й не починали робити.
Для створення повноцінних якісних українських документальних проектів потрібні навіть не інвестори, а спонсори. Бо вкладені у виробництво кошти повернути неможливо. У нас документальне кіно залишається іміджевим. Хоча за кордоном документалістика збирає значно більшу глядацьку аудиторію, там заробляють гроші з продажу цих фільмів на DVD.
Більшість вітчизняних телеканалів працює на масову аудиторію з максимальним прагненням бути сімейними — щоб їх дивилися і дорослі, й діти. Для цього найоптимальніші — розважальні проекти. А документальне кіно — не для всіх.
Мені здається, єдино можливий шлях для розвитку документалістики в Україні — це копродакшн з європейськими чи американськими компаніями. Хоча малобюджетні документальні проекти вітчизняні продакшни можуть робити самотужки.
Марк Гресь, режисер, керівник творчо–виробничого об’єднання художніх 
і публіцистичних фільмів НТКУ:
— Коли відповідаєш на запитання: «яким чином можна збільшити виробництво сучасних якісних документальних фільмів в Україні», відразу виникає спокуса, найперше, заспівати пісню про відсутність грошей. Зміст цієї пісні усім відомий наперед, вона відносно правдива, але стара як світ. Єдиним контраргументом може бути лише такий псевдопарадокс: «Дай режисеру Пупкіну триста мільйонів доларів — він зніме тисячу поганих, можливо, середніх, а можливо, навіть і непоганих фільмів — але одного «Аватара» не зніме ніколи». (Дискусію про конкретно названий фільм не вестимемо).
Скажімо, проект «Загублене місто» тримається на ентузіазмі, майже фанатичності молодого режисера й автора Сніжани Потапчук. Вона уміє пролазити туди, куди не пускають, і справді працює з ранку до ночі. Канал у цей цикл не вкладає додаткових коштів.
Валентина Самченко, Джерело: «Україна молода»
Advertisements

Kommentar verfassen

Trage deine Daten unten ein oder klicke ein Icon um dich einzuloggen:

WordPress.com-Logo

Du kommentierst mit Deinem WordPress.com-Konto. Abmelden / Ändern )

Twitter-Bild

Du kommentierst mit Deinem Twitter-Konto. Abmelden / Ändern )

Facebook-Foto

Du kommentierst mit Deinem Facebook-Konto. Abmelden / Ändern )

Google+ Foto

Du kommentierst mit Deinem Google+-Konto. Abmelden / Ändern )

Verbinde mit %s