Кіно не завдяки, а всупереч

Вікторія Скуба, Джерело: «День»
Цьогорічний студентський фестиваль «Пролог» вкотре засвідчив, що молоді українські режисери готові робити власні фільми. Та чи досить лише їхнього ентузіазму?

1 грудня в Інституту екранних мистецтв – ювілей. Вишу, як і київській школі кіно, минає 50 років. Біля початків цієї кіноісторії – актори Іван Миколайчук, Раїса Недашківська, Броніслав Брондуков, режисери Борис Івченко, Володимир Горпинко, Володимир Савельєв, які у 1961-му прийшли на перший курс новоствореного кінофакультету.

Саме тому студентський кінофестиваль «Пролог», що цього року присвячений ювілею Інституту, поєднав у собі сучасну програму та ретроспективний показ фільмів 1960-х, 70-х і 80-х років. Програма фестивалю справді була надзвичайно насичена. За чотири дні – покази тривали з 28 листопада по 1 грудня – організатори презентували глядачам близько сотні фільмів. Частина з них – роботи студентів Інституту екранних мистецтв за 2008-2011 роки, частина – ретроспективні покази стрічок українських режисерів Івченка, Балаяна, Попкова, Савельєва, Бортка, Криштофовича, Буковського, Роднянського та інших.

Кількість заявлених стрічок, незважаючи на те, що більшість із них короткометражні, помітно дисонує з усталеною думкою про занепад українського кінематографа та тією нестачею хорошого кіно власного виробництва, яка відчутна в нашому інформаційному просторі.

– Київська школа кінематографа як була, так і залишається потужною, – переконаний ректор Київського національного університету театру, кіно і телебачення Олексій БЕЗГІН. – Варто згадати лише нещодавні досягнення. За останні роки випускники університету отримали дві пальмові гілки у Каннах, чого не було за всю історію існування Радянського Союзу. Наші випускники також були призерами кінофестивалів у Лос-Анджелесі, Вісбадені, Баку, Санкт-Петербурзі. Я не впевнений, що багато європейських країн мають таку ж кількість нагород, думаю, що навіть кіношкола Росії, де потужно розвивається кіноіндустрія, не має більше досягнень. Не можна говорити також про зникнення українського кінематографа. Тут потрібно розуміти різницю. Справді, у нас складна ситуація з ігровими фільмами, але є документальні, науково-популярні. Звісно, є певні проблеми, пов’язані з фінансуванням, але я не можу сказати, що ми були на перших позиціях і раніше. У нас були потужні роботи, відомі на весь світ, але можливості й фінансування також були меншими, ніж у центральних студій.

Сьогодні ми намагаємося не відставати від сучасного процесу, забезпечувати студентів обладнанням. За рахунок спеціального фонду, що формується з тих коштів, якими частина студентів оплачує своє навчання, ми кожного року намагаємося купувати професійну апаратуру, засоби для обладнання павільйонів, кінознімальну техніку. Хоча, звичайно, хотілося б істотно більше.

Втім, очевидно, що поява фільмів власного виробництва сьогодні можлива не завдяки, а всупереч ситуації, що склалася в українському кінематографі, та тримається на ентузіазмі молодих режисерів та їх викладачів.

– Я нещодавно повернувся з ВДІКу (Всесоюзний державний інститут кінематографії. – Авт.). Останнього разу був там шість років тому й сьогодні його не впізнав. Упродовж останнього часу влада вклала в інститут 25 мільйонів доларів, тому фантастичність оснащення просто вражає, – розповів «Дню» режисер, професор Юрій ТЕРЕЩЕНКО. – Чомусь у Росії розуміють, що потрібно вкладати гроші в освіту, в кіно. У нас цього не розуміють.

Утім, на його переконання, кіно знімається «не завдяки, а навпаки».

– Коли є для цього все забезпечення, кіно нема, – говорить Юрій Михайлович. – Тому я все ж таки сподіваюся на нових людей, які приходять у кіно. Гірше, що вже склалася ситуація, коли ніхто особливо не ностальгує за українським кіно. Наші режисери працюють на Росію, на телебаченні. Це недобре. Але не кожна країна повинна мати свій потужний кінематограф. Уганда не має кінематографа. Ми – не Уганда, але треба розуміти реалії сьогодення. Росія зі своїми ста мільйонами має дуже невеличку частку у світовому кінематографі. Америка, на жаль, має 99,5%. На монополію Голлівуда скаржаться і Франція, й Італія. Але, звичайно, українська проблема полягає також у відсутності відповідної державної політики. Жоден президент не приділяв уваги кіно. Ви подивіться на Будинок кінематографістів і порівняйте з Палацом футболу. Як казали студенти у своєму виступі на відкритті фестивалю, які гроші – таке й кіно.

Утім, атмосфера, що панувала в Будинку кіно, де проходить фестиваль, переконувала: попри усвідомлювані труднощі сьогоднішні студенти люблять свою справу. Це помітили навіть закордонні учасники. «Ті фільми, які ми подивилися сьогодні, дають підстави говорити, що у вас прекрасне майбутнє, що ви любите свою країну та мову, ви дуже талановиті люди. Дякую вам за те, що ви так бережно ставитеся до своєї культури», – зазначила у своєму виступі на відкритті фестивалю завідувач кафедри менеджменту Білоруської державної академії мистецтв Ольга Медведєва. До слова, у програмі «Прологу» представлені фільми кіношкіл Грузії, Росії, Білорусі, Франції, Казахстану, Вірменії.

Інше питання – наскільки вистачить нинішнього студентського ентузіазму після закінчення навчання. Втім, як розповідають студенти, вони прекрасно розуміють проблеми українського кінематографа й більше розраховують на себе, ніж на державу.

– Я розраховую тільки на себе та свою родину, – говорить студент другого курсу Дмитро ЗАБАРИЛО. – Звичайно, мені хочеться знімати власне кіно, а не працювати на ТБ. Що це можливо, довела випускниця університету Ірина Правило, яка з допомогою сім’ї зняла гарний ігровий фільм «Кров». Багато хто з випускників намагається пробиватися власними силами. Але також багато працює «на дядю». Навіть під час навчання ми здебільшого шукаємо техніку самі. Хтось бере камери чи фотоапарати в оренду, хтось у знайомих. А щоб держава чи інститут дуже допомагали, то ні. Втім, як це не дивно, я задоволений, що тут навчаюся.

Фестиваль триватиме по 1 грудня. Саме програма останнього дня показів пропонує глядачам заглибитися в історію українського кінематографа. Сподіватимемося, ентузіазму вистачить, і ця історія не перерветься на півсторіччі. Втім, це залежить не лише від режисерів, а й від позиції влади, а ще більше – від бажання суспільства дивитися своє кіно.

Вікторія Скуба, «День»

Advertisements

Kommentar verfassen

Trage deine Daten unten ein oder klicke ein Icon um dich einzuloggen:

WordPress.com-Logo

Du kommentierst mit Deinem WordPress.com-Konto. Abmelden / Ändern )

Twitter-Bild

Du kommentierst mit Deinem Twitter-Konto. Abmelden / Ändern )

Facebook-Foto

Du kommentierst mit Deinem Facebook-Konto. Abmelden / Ändern )

Google+ Foto

Du kommentierst mit Deinem Google+-Konto. Abmelden / Ändern )

Verbinde mit %s