Степан КОВАЛЬ: Канали дуже неохоче показують українське кіно

Замість виходу в ефір державного телебачення проект «Моя країна — Україна» отримує нечисленних глядачів — любителів «неформатного» кіно

Вікторія СКУБА, «День». Фото надані Степаном КОВАЛЕМ

Минулої неділі у Будинку кіно відкрився новий сезон. Розпочали його прем’єра документальної стрічки Юрія Іванова «Пам’яті кінотеатру ім. Олександра Довженка», анімаційний проект «Моя країна — Україна», а також цикл короткометражних фільмів під загальною назвою «Мудаки (Арабески)».

Будинок кіно — один із небагатьох кінотеатрів Києва, де показують «неформатне» кіно. Країна, історія національного кінематографу якої налічує понад сто років, в останні десятиліття майже не підтримує виробництво та розповсюдження своїх якісних фільмів — цю багаторічну гостру проблему вкотре озвучив на відкритті нового сезону кінокритик, голова Національної спілки кінематографістів України Сергій Тримбач.

Невипадковим і доречним став показ документальної стрічки режисера та сценариста Юрія Іванова «Пам’яті кінотеатру ім. Олександра Довженка». Юрію Іванову вдалося зафільмувати, як відбувалося знищення кінотеатру, а також поспілкуватися з тими, хто пам’ятає кращі часи зруйнованої нині будівлі: Олегом Комаровим, Роланом Сергієчком, Богданом Ступкою. Нагадаємо, що автор стрічки цього року отримав гран-прі фотоконкурсу газети «День» за роботу «Без Довженка». На місці першого кінозалу Києва, де можна було побачити фільми Федеріко Фелліні та шедеври національного кінематографу, де відбулася прем’єра легендарної стрічки «В бій ідуть одні старики», планують збудувати 15-поверховий торговельно-розважальний комплекс. Процес руйнації кінотеатру ім. Довженка тривав не один рік. Він — показовий, але, на жаль, не єдиний. За роки незалежності тільки в Києві було ліквідовано, продано, закрито чи зруйновано кінотеатри «Юність», «Дніпро», «Барвінок», «Краків», «Аврора», «Слава», кінотеатри імені Ватутіна та Тараса Шевченка. А 22 жовтня міністр у справах сім’ї, молоді та спорту Равіль Сафіуллін заявив про можливу передачу приміщення кінотеатру «Жовтень» під Будинок молоді.

Складна ситуація навколо національного кінематографу комусь здається безнадійною, а когось, навпаки, спонукає до ініціативи, наполегливої роботи та бажання творити своє кіно. Свідченням цього стали два інші проекти, показані минулої неділі. Про альманах 14-ти короткометражних фільмів під загальною назвою «Мудаки (Арабески)» «День» писав наприкінці вересня (№175, середа, 29.09.2010). Перші кілька стрічок з цієї збірки Будинок кіно показав ще рік тому. За цей час деякі новели взяли участь у міжнародних кінофестивалях у Словенії, Барселоні.

— Працюючи над проектом, ми виходили з того, що сьогодні є можливість знімати якісне кіно достатньо скромними технічними засобами і без велетенських бюджетів. Тому що кіно з’являється не там, де є гроші, а в голові у режисера, — зазначив під час презентації продюсер «Арабесок» Денис Іванов.

Очевидно, за таким самим принципом працювали творці іншого проекту — анімаційного кіно «Моя країна — Україна». Це короткометражні фільми, пронизані любов’ю до певного міста чи регіону. Вони розповідають народні історії, казки, легенди — у деякі з них ще вірять жителі сіл, міст, степів чи гір — показують сильну, могутню й яскраву націю. Вперше «День» писав про проект «Моя країна — Україна» два роки тому, коли робота над виконанням замовлення Міністерства туризму та культури тільки починалася. Тоді передбачалося, що анімаційні короткометражки демонструватимуть на Першому національному. Користуючись нагодою, після презентації кількох мультиплікаційних фільмів у Будинку кіно ми поцікавилися у творців проекту, якою є його подальша доля зокрема та стан українського анімаційного кіно загалом.

Степан КОВАЛЬ, український режисер-аніматор, лауреат Берлінського кінофестивалю, художній керівник проекту «Моя країна — Україна», автор відомого анімаційного фільму «Йшов трамвай №9»:

КАДРИ З МУЛЬТФІЛЬМУ «МОЯ КРАЇНА — УКРАЇНА», ЯКИЙ, СУДЯЧИ З УСЬОГО, ТАК І НЕ ПОБАЧИТЬ МАСОВИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ТЕЛЕГЛЯДАЧ

— Проект «Моя країна — Україна» був задуманий ще три роки тому. Ми вигадали два персонажі, які є у кожному фільмі, — це Сашко Лірник та Кіт. Правда, герой Сашко Лірник зовсім не схожий на справжнього Сашка Лірника, який погодився бути сценаристом деяких фільмів і дуже допомагає нам тим, що збирає по всій Україні казки й історії. Адже це єдина відома нам людина, яка володіє такими знаннями. Звісно, після трьох років роботи ми вже самі можемо розповідати легенди про нашу країну. Кожна серія проекту — це трихвилинний фільм. На сьогодні ми зняли 12 фільмів, з яких десь із дев’ять — це дебют режисера. Досить важко водночас працювати над проектом і виховувати молодих режисерів. Оскільки наше першочергове завдання — це кіно, у майбутньому я планую співпрацювати з більш професійним режисерами. Всього фільмів має бути близько 26-ти. Хоча не можу обіцяти, що на цьому ми зупинимося. Адже за цей період назбиралося стільки цікавого матеріалу про Україну, що зняти все не вистачить життя. Звичайно, є плани показати все це на телебаченні, тим більше, що проект — це по суті держзамовлення. Але зазвичай українські фільми, й анімаційні серед них, потрапляють на телеканали, коли режисер помирає або у святкові дні, коли потрібно показати саме українську анімацію. Інколи під Новий рік на національному каналі чомусь нарешті показують українські фільми. А загалом канали дуже неохоче дають дозвіл на показ українського кіно. Як мені пояснили, фільмів виробляється мало, а телеканалам потрібно заповнити сітку — насамперед дешевими серіалами. Таким чином заповнюється ефір, а канали не ламають собі голову, що завтра показати дітям і дорослим.

Хоча українська мультиплікація має потужну базу, є професійні команди у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Львові, Одесі, але майже всі вони беруть участь у фільмах, які знімаються на іноземні замовлення. Дуже рідко щось робиться для України. А досвід у нас є, і він достатній, випрацюваний на створенні іграшок, які вироблялися і виробляються на території України для різних країн. У такий спосіб виникло ціле покоління професійних аніматорів. Але, працюючи на іноземні гроші, вони фактично виконують чорну роботу. Потім про українських аніматорів у кращому випадку згадують у титрах, а в найгіршому — вони виїжджають за кордон, стаючи надбанням чужої держави.

Андрій СЛІСАРЕВСЬКИЙ, режисер проекту:

— У нас є молоде покоління аніматорів, зокрема студенти Київського національного університету ім. Карпенка-Карого, які проходять у нас практику. Себе я зараховую до перехідного покоління аніматорів. Я, як і Степан Коваль, — «ланка, якої бракує» — між старою школою анімації і новим поколінням. У рамках проекту «Моя країна — Україна» я працював над двома фільмами — це легенди про Кривий Ріг і Тернопіль. Причому сценарій фільму про Тернопіль я практично вигадував сам. Окрім того, у кожному фільмі я бав участь як аніматор. До речі, до цього проекту також було залучено молоде покоління. Але українська анімація, на жаль, нікому не потрібна. Вона тримається на зусиллях аніматорів-ентузіастів, які працюють на громадських засадах. Але цим ентузіастам потрібно щось їсти, тому водночас ми працюємо на Росію, Туреччину, а часу на українську анімацію залишається менше. Наприклад, у Росії анімація зараз процвітає, тому що держава виділяє на це величезні кошти. У нас кошти фактично не виділяються. Тому доводиться заробляти їх на іноземних замовленнях, щоб і в Україні щось розвивати власними зусиллями. Але в такій ситуації важко говорити про перспективу, тому що громадські засади — це все ж таки громадські засади.

Євген АЛЬОХІН, режисер проекту:

— Українська мультиплікація сьогодні розвивається настільки, наскільки розвиток можливий за рахунок зусиль ентузіастів. Проект «Моя країна — Україна», хоч і є начебто державним замовленням, вписується в попередню тезу. Бо на ті гроші, які держава виділяла на цей проект, неможливо знімати кіно. Наприклад, я вкладав у свій фільм зусилля не лише творчі, а й фінансові. Я займаюся анімацією з 14-ти років, як тільки з’явилася кінокамера, перші мультфільми знімав вдома. Потім навчався у Москві, на студії «Пілот» у Олександра Михайловича Татарського. До речі, студія «Пілот» створювалася в Києві, а вже потім переїхала в Москву. Я працював у проекті «Моя країна — Україна» фактично через любов до анімації. Коли розпочиналася робота над першими фільмами і Степан Коваль збирав команду, то режисерами фактично були всі, хто може і хоче знімати. Для мене робота над проектом була цікава передусім розширенням власних умінь та світогляду. Я працював над фільмом про луганський степ, тому що сам родом із Луганська, тож мені хотілося розповісти про цей край. Спершу ми дізналися всю історію виникнення Луганська, спілкувалися з працівниками місцевих музеїв, а потім відібрали найцікавіше. Далі виникла ідея зробити акцент на луганських степах — на тому, що цей край був перехрестям торговельних шляхів, на бабаках, які є своєрідним символом степу і досі там живуть. Сценарій до фільму написав Сашко Лірник. На зйомку стрічки міністерство давало нам три місяці, але цей час пішов лише на підготовчий період. Над фільмом працювали, не враховуючи оператора, три особи. Коштів, звісно, нам не вистачало. Для нас це фактично була волонтерська робота, але я вклав туди і душу, й сили. Зважаючи на підходи держави, виробництво таких фільмів абсолютно нерентабельне, а заробітна плата нижча, ніж у школі. Така невтішна ситуація зі створенням анімаційних фільмів склалася у нашій країні, бо українське анімаційне кіно розвивається фактично на добрій волі людей, які вкладають у цю справу свої зусилля.

ДО РЕЧІ

Невдовзі, слова Степана Коваля, відносно нелюбові телебачення до української мультиплікації, частково спростує проект під його ж шефством, що все ж таки вийде в ефір Першого Національного. З листопада НТКУ запускає серію мультиків власного виробництва «Народна мудрість». Українські прислів’я та приказки оживуть на екрані, обіцяє сайт Першого Національного.

Режисером мультиплікаційного циклу «Народна мудрість» став Степана Коваль. Продюсер проекту — Юлія Грибанова.

Степан Коваль вважає, що проект «Народна мудрість» виконує особливу соціальну місію, адже спрямований на поширення української культури серед загальної аудиторії найбільшого українського телеканалу, передає слова відомого аніматора сайт НТКУ.

Перша серія «Народної мудрості» з’явиться на екранах вже в листопаді. Усього ж в ефір вийде 50 серій.

НТКУ закликає глядачів надсилати цікаві прислів’я та приказки на електронну адресу guest@ntu.ua чи поштову: м. Київ-04119, вул. Мельникова 42, «Народна мудрість».

Джерело: „День“

Advertisements

Kommentar verfassen

Trage deine Daten unten ein oder klicke ein Icon um dich einzuloggen:

WordPress.com-Logo

Du kommentierst mit Deinem WordPress.com-Konto. Abmelden / Ändern )

Twitter-Bild

Du kommentierst mit Deinem Twitter-Konto. Abmelden / Ändern )

Facebook-Foto

Du kommentierst mit Deinem Facebook-Konto. Abmelden / Ändern )

Google+ Foto

Du kommentierst mit Deinem Google+-Konto. Abmelden / Ändern )

Verbinde mit %s