«Мудацтво – головний стиль життя в Україні»

Олена Павлова, «Країна» 10-09-2010

23 вересня у столичному кінотеатрі «Київ» відбудеться прем’єра кіноальманаху «Мудаки. Арабески».

«Мудаки» це збірник із 14 короткометражок українських режисерів. Події відбуваються з простими людьми в сучасній Україні. Безбюджетний проект зняли за рік. Найвідоміший фільм альманаху – «Глухота» Мирослава Слабошпицького. У лютому стрічка потрапила до конкурсної програми Берлінале. А 10 вересня позмагається у фіналі кінофестивалю в Марта Віньярд у Массачусетсі, США.

Володимир Тихий, 40 років. Продюсер та режисер трьох фільмів проекту «Мудаки. Арабески». Режисер «СВ-шоу» з Вєркою Сердючкою. Екранізував твоори Ірен Роздобудько – «Ґудзик», «Таємничий острів». Знімав рекламу й серіали

– Знімали не раз у трамваях, у метро навіть дозволу не питали – прийшли з фотоапаратом, зняли. Державна установа з ремонту залізничних вагонів без грошей не пускала. Директор розводить руками: «Хлопці, не можу, скажуть, що хабара взяв». Безкоштовно нас пустили в стриптиз-клуб. Умовили стриптизерку, безплатно танцювала й роздягалася.
Після фільму «Париж, я люблю тебе» одразу з’явилися персонажі, які почали організовувати «Київ, я люблю тебе». Хтось пожартував, що в нас треба знімати кіно про мудаків. Слово «Арабески» з’явилося згодом. Дія відбувається тут і тепер, герої – люди з вулиць. Географія – Київ, Україна. Саме зупинилися майданчики серіалів і телепроектів. Знімальний день серіалу тоді коштував від 5 тисяч доларів. Кредити на зйомки припинили давати. У людей разом із вільним часом зросла й творча порожнеча. Тому домовитися з актором на один-два знімальні дні безкоштовно – не проблема, так само і з технікою. Працювали з найкращими операторами країни. При коротких формах цілком реально організувати кілька знімальних днів на високому професійному рівні. Тож зняти 5 хвилин без грошей цілком можливо – звісно, якщо у вас не сцена на «Титаніку», що тоне.
Наша художниця Соня Гукало спеціалізується на зйомках їжі. Для фільму «По дорозі» замовив їй зробити лайно, і то багато. Тестували, шукали достовірну консистенцію, колір. Основним компонентом стало борошно. Пахло наше лайно «мівіною».
Усі новели різні та з гумором. Найдовша – у Віри Яковенко, 15 хвилин, про таксі. Слабошпицький зняв трагедію. Моя річ за Андруховичем – сатира з примруженим оком, більше драма, ніж комедія. Потужно дебютував як режисер Іван Тимшин. Робоча назва фільму Аксіньї Куріної була дуже завумна – «Земне тяжіння». Після зйомок виявилося, що  найкраще відповідає подіям назва «Кончена». Дуже живе кіно, сміливе. «Українська література: Підручник для мудаків» – провокаційний фільм із політичним підтекстом. Не для слабонєрвних. Декого він серйозно ображає. Ним зацікавилися в Іспанії. Думали, це внутрішній продукт для людей, які пережили стрес радянської школи.
Знімали на фотоапарат із кінооптикою. Картинка на порядок художніша й пластичніша, ніж у цифрових камер. Коштує від 1,5 до 3 тисяч доларів плюс об’єктиви. Можна за вечір домовитися, знайти таку камеру в друзів-операторів. Якби вона була до кризи, може, й повнометражний фільм зняв би за смішні гроші.

Вийшло справді незалежне кіно. Знаходилися продюсери, готові дати невеликі кошти. Відмовили їм.
У проекту активне фестивальне життя. Вже відвідали кількадесят міжнародних конкурсів. Коли їдеш туди й думаєш: «Зараз я покажу вам сучасну кіномову», – забудь. Будеш як місіонер розказувати банальні елементарні речі про свою країну. Я теж таке питав би, якби приїхала людина з Місяця, –  яке там тяжіння? Цікавитимуться: якою мовою розмовляєте? Ваша міліція справді так поводиться? Уявлення зеленого про нас не мають. Футболісти й боксери не компенсують шаленого дефіциту інформації про Україну. Молдову навіть краще уявляють, думають, що це шматок Румунії, про яку знають із кіно. Воно – найдемократичніший спосіб розказати про країну. Літературу треба перекладати. Музика передає темперамент, але інформації про країну не несе.
Тему мудаків вичерпати неможливо. Треба знімати продовження, наприклад «Мудаки. Україна в огні». Мудацтво – головний стиль життя в країні. Людям чхати на майбутнє й минуле, живуть своїми забаганками.
Режисер має відповідати не лише за знімальний майданчик, де він цар і бог, а за кіно взагалі, яке тут існує. Позиція 90 відсотків людей українського кіно: «Я талановитий, але мені не дають знімати». Це не виправдання. Кіношне життя в Україні вже існує поза межами бюджетів Міністерства культури чи продюсерів. Це довів наш проект.
Короткі гуморески стомлять за півгодини. А якщо їх правильно скомпонувати з іншими жанрами, то ефект буде на рівні класного художнього фільму. Він має розворушити аудиторію, когось образити. Жінка років 50, яка дивиться по п’ять серіалів на день, сприйме наш фільм як хуліганство.


«Люди йдуть на утреню, а ми – в готель зраджувати моєму чоловікові»

Репортаж зі зйомок фільму «Рано-вранці» Володимира Тихого за романом Юрія Андруховича «Рекреації», жовтень 2009 року, Київ

«Марта має бути сексі! А решта – як хочете», – сказав письменник Юрій Андрухович режисеру Володимирові Тихому, який забажав екранізувати епізод із його «Рекреацій». На роль затвердили акторку Молодого театру Ірму Вітовську, знану за серіалом «Леся+Рома». Красива, з гарним бюстом, а ще – погодилася грати без гонорару.
О сьомій ранку в суботу вул. Боричів Тік на столичному Подолі стає знімальним майданчиком. Герої Марта й Хома – Вітовська з Дмитром Тубольцевим, який теж працює в Молодому театрі, трусяться від холоду. Вона – у пончо, накинутому поверх легенької сукні, він – у вельветовому піджаку кольору горохового супу.

За сюжетом, пара повертається під ранок до готелю, але дорогою за ними ув’язується босий наркоман із розсіченою щокою й забинтованим вухом – актор театру «Дах» Володимир Міненко.
– Бідна дитина! – каже Ірма, коли той роззувається.

Марта і Хома підіймаються сходами біля церковного паркану. Наркоман волочиться за ними. Раптом лунає передзвін, усі непокояться, чи не зіпсує це звукову доріжку.
– Люди йдуть на утреню, а ми – в готель зраджувати моєму чоловікові! – коментує наміри своєї героїні Ірма.
Актори спускаються, щоби повторити сцену. Режисер оголошує другий дубль. Але знімальна група не поспішає.
– Давайте зробимо, хлопець босий стоїть! – кричить асистент.
Актори говорять тихо, асистенти водять за ними довжелезною пухнастою «шваброю» для запису звуку – «пушкою». У сусідньому напіврозваленому будинку прокидаються бомжі, дзеленчать пляшками. Здалека лунає церковний спів. Марта із Хомою нарешті піднялися сходами.
– Стоп, знято! – гукає режисер.

Відео скидають на ноутбук, і всі збираються навколо імпровізованої студії – в багажнику джипа.
– Шо, стучат бусики? – запитує Дмитро під час перегляду. – Ірма пропонувала пришити їх, зняти або приклеїти «Моментом».
– Боже, який він страшний! – каже Вітовська про наркомана в кадрі.
Через брязкуче намисто доводиться все перезнімати.

Для наступної сцени треба звільнити вулицю. Кілька чорних іномарок та Ірмина вишнева Mitsubishi перекочовують донизу. Асистенти підмітають бите скло й сміття із залитої сонцем бруківки, а режисер пояснює зміст епізоду:
– Ножі один одному показали, він врубає йому ногою в живіт, і все.
Техперсонал регоче. У церкві знову б’ють у дзвони.
– Може, у монашок випускний? – похмуро жартує Тубольцев і бере Ірму під руку.
Репетирують: Володимир біжить за парою у в’єтнамках, Ірма раз по раз застряє шпильками в бруківці.
– Стоять! Не двигаться! – кричить наркоман. Його очі палають.
– Ви щось бекнули, юначе? Слухай мене уважно, старий. Мені дуже не подобається, що ти йдеш за нами, – каже Хома.
– Старий? Старий, ти крейзі! – хитається Володимир.
Асистенти пирскають і прикривають роти долонями.
– Я можу розмовляти з вами трохи зимніше, – каже Дмитро.
Зазвичай він говорить російською і тепер уподобав слово «зимніше». Повторює його кілька разів, доки режисер із оператором шукають кращих ракурсів і обговорюють кадри.
Знімальна група тим часом мріє про млинці та круасани з кавою. Виконавці чоловічих ролей ідуть у «біотуалет» – кущі поряд із майданчиком.
Сторонні звуки знову перешкоджають зйомкам. Двох асистентів відряджають домовлятися про тимчасову тишу з будівельниками, які ремонтують дах одного з будинків, та учасниками фестивалю етномузики, що розпочався неподалік. Іще двох – зупиняти автомобілі на повороті. Міненка-наркомана підфарбовують. Гример гріє в руках пляшечку зі сценічною «кров’ю». А на босій порізаній нозі актора з-під бруду вже проступила справжня.
Остання сцена. На неї виторгували 15 хв. тиші. «Чоловіча» розмова. Літають ножі й каміння. Чути зойк наркомана. Вітовська тікає на шпильках нерівною бруківкою. Режисер кричить:
– Знято! Дякую всім!
– Ірмі подобається, що вона проста, як собака. Це дуже харизматично, – захоплюється партнеркою Тубольцев.
Тихий каже, що більше зйомок не буде. Пояснює:

– Це лише виглядає, ніби прийшли – і зняли. Підготовка тривала місяць – репетиції з акторами, робота над костюмами й реквізитом.


Для 10-хвилинного безбюджетного фільму треба


– режисер, оператор, звукорежисер, гример, художник із реквізиту, звукотримач, асистенти

– троє друзів-акторів, один із них – зірка

– цифрова камера, може бути фотоапарат із функцією відео

– звукова установка, мікрофон і петлички

– автомобіль

– ноутбук

– реквізит – несправжня зброя, костюми, речі

– грим – штучна кров, тіні

– ковбаса для вуличних собак, щоб не заважали

– тарілочка – традиційно її розбивають об штатив на початку зйомок

Олена Павлова, журнал «Країна»

Фото – «Країна»

Advertisements

Kommentar verfassen

Trage deine Daten unten ein oder klicke ein Icon um dich einzuloggen:

WordPress.com-Logo

Du kommentierst mit Deinem WordPress.com-Konto. Abmelden / Ändern )

Twitter-Bild

Du kommentierst mit Deinem Twitter-Konto. Abmelden / Ändern )

Facebook-Foto

Du kommentierst mit Deinem Facebook-Konto. Abmelden / Ändern )

Google+ Foto

Du kommentierst mit Deinem Google+-Konto. Abmelden / Ändern )

Verbinde mit %s