Голлівудський режисер Вадим Перельман: «Хочу працювати в Україні!»

Олег Вергеліс, Катерина Константинова, «Дзеркало тижня»

Доля цього кінорежисера – готовий сценарій для фільму «про Попелюшку». Фактично він єдиний із «наших», хто домігся успіху в Голлівуді.
Вадим Перельман народився в Києві (у сім’ї головного інженера Канівської електростанції). Спочатку жив у комунальній квартирі на вулиці Горького. Рано втратив батька… Потім – еміграція: Італія, Канада. Навчання в престижному університеті Альберти та кіношколі університету Раєрсон. І бурхливе творче життя в Лос-Анджелесі в 90-ті…

Нарешті, 2000-ні. Перший повнометражний художній фільм екс-киянина – «Будинок із піску і туману» (2003 р.) за мотивами роману Андре Дюбу. Картина привертає до себе погляди суворих академіків «Оскара». Окрім відмінної режисури, у стрічці чудова гра акторів Бена Кінгслі і Дженніфер Коннелі. Вже в наступний свій фільм – «Все життя перед очима» (2007-й) – Перельману вдалося заманити саму Уму Турман.

Сьогодні Перельман – людина світу. Живе і в Америці, і в Європі. І на батьківщину, в Україну, теж навідується. Особливо на наші численні кінофестивалі. У його «портфелі» – нові сценарії. Його захоплюють загадки особистостей Ейзенштейна, Хічкока. А його улюблений фільм – «Викрадачі велосипедів» Вітторіо де Сіки.

…Тим часом режисер не приховує свого бажання зняти нове кіно – в Україні… але не тільки «для України», а для цілого світу, якого, судячи з усього, цій людині, як і Джеймсу Бонду, помітно мало…

– Вадиме, ваш останній за часом фільм «Все життя перед очима» (у нашому варіанті: «Миттєвості життя») днями показав Перший російський телеканал, і багато глядачів, певно, оцінили особливий (авторський) рівень режисури, чудову гру Уми Турман, котра абсолютно інша, ніж у Тарантіно. Але чому дві назви?! Ви самі вирішили заплутати глядачів?

– Це дистриб’ютори. Вважаю найвдалішим варіантом першу назву картини: In Bloom, тобто «У розквіті». Стрічка була з такою назвою ще за тиждень до прем’єри в Америці. Але в тамтешньому прокаті цю назву також не прийняли. Пішли на поводу у фокус-груп… Мовляв, «люди не зрозуміють» різних тонкощів…

Ще я дуже не задоволений російським дубляжем. Хрипкий жіночий голос промовляє за шістнадцятирічну дівчинку! А я ж, як режисер, вивіряв кожне слово в цій картині, кожну інтонацію…

– Яке, до речі, ваше трактування фіналу в цьому фільмі, де багатьом незрозуміло, «кого вбили» – головну героїню, її подругу чи їх обох.

– Трактування фіналу? Коли була українська прем’єра, я сказав: «Цей фільм коштував мені двох років життя… Є чотири типи глядачів цієї стрічки – ті, котрі не розуміють фільму, і він їм не подобається… Ті, котрі зрозуміли картину, але їм усе одно не подобається. Ще ті, котрі не зрозуміли, але їм подобається. І четвертий тип – ті, котрі зрозуміли, і їм подобається! І цей фільм я зробив для вас!». Цей фільм ніяка не загадка, не шахова проблема. Звісно ж, стріляють у молоду Діану, котру грає Івен Рейчел Вуд… Але 33% глядачів цього не розуміють! Можна, між іншим, купити ліцензійний американський фільм, який складається з двох дисків, і саме в другому я покроково пояснюю сюжет, даю коментар ледь не щодо кожного кадру.

– А де ви знайшли таку вражаючу натуру для цієї картини?

– Це штат Коннектикут. У мене був другий оператор, якому я давав багато завдань – цілий список. Тобто він паралельно мав відзняти колоритну натуру – квіти, черв’яків, бджіл… Багато матеріалу, на жаль, не ввійшло в стрічку. Один цікавий факт: 95% квітів у цьому фільмі – несправжні…

– Ви не замислювалися, чому для Америки настільки характерна і навіть болюча порушена вами тема – стрілянина в американських школах серед підлітків? А в Україні якось в інших місцях частіше стріляють…

– Тому що в Україні не так багато зброї. А в Америці кожен божевільний може отримати право на зброю! Пам’ятаєте фільм «Слон» Гаса Ван Сента? Теми подібні. Критики писали, що це фільм про шкільне вбивство… Але таке могло статися де завгодно – на подвір’ї, в автобусі.

Ще раніше я подивився бразильський документальний фільм «Автобус 72». Це реальна історія, коли один божевільний тримав заручників в автобусі сім днів, причому посеред Ріо-де-Жанейро. І, уявіть, усі були безсилі…

– Вадиме, а які «миттєвості життя» – вашого життя – могли б увійти до цього фільму?

– Знаєте, я фаталіст. Вірю в долю. У випадок. Наприклад, Федеріко Фелліні багато знімав про себе. Я ж не люблю цього робити. Хоча моє життя досить насичене. Мені подобається створювати у фільмах певне «відлуння» – відбиток флеш-моментів зі свого життя… Але повністю переписувати власну історію я не збираюся.

– Які книжки, будучи далеко від батьківщини, в Америці чи в Європі, читаєте сьогодні? Що з серйозної літератури для вас актуальне саме зараз?

– Захоплений приголомшливим романом – «Атлант розправив плечі» письменниці Айн Ренд. Чомусь в Україні ця книжка не на слуху… Я навіть не розумію, чому. Вважаю, що Айн Ренд, твір якої опубліковано в Америці ще в 1957-му, написала геніальний, але дуже небезпечний роман ХХ століття, який дотепер вважається неймовірно важливою книгою… «Атлант…» за важливістю – друга книга після Біблії (про що свідчать деякі опитування американців). Там закладена серйозна філософія.

Коли читав, почувався як Лені Ріфеншталь… Роман вирізняється розумною, нехай і суперечливою, теорією. Хоча письменниця – єврейка з Росії, народилася в Санкт-Петербурзі, її «Атлант…» – серйозний ворог соціалізму. Уявіть, в Америці, зайшовши в будь-який коледж, можна обов’язково побачити цю книжку в студентів, хоча вона доволі грубенька – налічує близько 1300 сторінок.

Там в основі – філософія об’єктивізму. Хоча заторкнуто багато різних тем… А з об’єктивізмом сталося те ж саме, що і з мусульманською вірою, те саме, що і з Карлом Марксом. Адже Маркс у своїй праці створив економічну теорію, а вже Ленін виніс із цього дещо політичне.

Айн Ренд іноді називають фашисткою. Але вона не фашистка… Вона ставить таке запитання: наприклад, чому, коли ми голосуємо, голос добропорядного громадянина дорівнює голосу якогось покидька, котрий нічого не приносить суспільству… Хтось, наприклад, будує будинки чи створює щось творче або він просто хороша людина в сім’ї. Але ж значно більше тих, хто просто ссе кров із суспільства. І от «Атлант…» – книжка про успішних людей, таких собі прайм-муві, котрі, на її погляд, більш важливі для суспільства, ніж ті люди, котрі не приносять соціуму жодної користі…

Ці ідеї – з ними можна й посперечатися – втілено в чудову художню форму. Така собі релігія в художньому обрамленні! Як у Федора Достоєвського в кожному його романі – посил до православ’я, ідеї совісті…

– Совість для людини ХХI століття може бути покаранням? Як була вона покаранням для Раскольникова в столітті XIX?

– У кожної людини є певний моральний код. Навіть маленька дитина, вдаривши когось, відчуває страх, а не радість. Звірі ніколи не нападуть на слабкого. Наприклад, коли собаки б’ються, одна з них лягає на спину, це означає «убий мене!». І її вже ніхто зі зграї не зачепить, не розірве. Оце і є моральний код, який повинен бути в людей. У Чарльза Буковскі є поема «Синя птиця». У всіх нас усередині є така синя пташка, котра співає з дитинства… Співає завжди… Вона нам і каже, з ким слід одружитися, в який бізнес піти, кому що віддати. Ця пташка завжди каже правду. Але ми, на жаль, іноді намагаємося її заглушити.

– Є інформація, що в планах однієї з великих голлівудських студій на 2012-2013 рр. є ваш проект «Полтергейст» – фільм жахів…

– Майбутнє цієї стрічки поки що покрите мороком. Після кризи виникли проблеми в студії, яка планувала запуск… Втім, і офіційного кастингу ще не було. Але чимало зірок висловили бажання зніматися в цьому фільмі.

– Хто конкретно?

– Наприклад, Гері Олдман. Я все ж таки сподіваюся, що згодом буде можливість реалізувати цю ідею… Тому що це мій сценарій. У ньому і містика, і фантастика…

– Наскільки вам сьогодні цікаві актори європейської школи? Чи все ж таки з голлівудськими працювати вигідніше, зважаючи на їхню відомість у світі?

– Мабуть, європейські актори найкращі у світі. До речі, зовсім недавно на Одеському фестивалі мене постійно запитували: як там Голлівуд? Бо по суті я єдина людина з України, котра там працює… Але зрозумійте: Голлівуду як такого вже давно немає. Можна назвати цю колишню «фабрику мрій» просто низкою великих студій, дистриб’юшн-кампаній… Але це вже навіть не «фабрика»! Наприклад, компанія Warner Brothers сьогодні спроможна зробити 10-12 фільмів на рік. Раніше ж робила близько 40. Хоч як сумно, але ця фабрика вичерпала себе. Та й розмах не той. Вони роблять два-три блокбастери, на кшталт «Людини-павука». А решта – або маленькі страшилки, або романтичні комедії.

– А як знайти формулу (чи лазівку), аби протягти через Голлівуд на екран суто людську історію, драму, нехай навіть там не буде таких мегазірок, як Меріл Стріп?

– Певною мірою мені це вдалося і в 2003-му, і 2007-му. Адже мій другий фільм був у прямому сенсі «незалежним». Тобто це був, мабуть, останній серйозний студійний фільм, який випустили в Америці.

Сьогодні ж усі голлівудські картини створюють «бухгалтери». Більше немає такого явища – «від щирого серця» чи «за велінням душі». Нині все вирішують якийсь «комітет» чи фокус-групи. Вони жорстко визначають, що потрібно змінити в тому чи іншому фільмі, яка версія буде вигідна в плані бюджету.

– Гаразд… Але чи залишилися в Голлівуді істинно творчі люди, такі як свого часу Біллі Уайлдер – і комерсант, і творець в одній особі?

– Сьогодні можна на пальцях перелічити всіх суто творчих людей, які працюють у Universal Studios Hollywood… Це не означає, що коли кіно авторське, то воно неодмінно має бути некомерційним. З останніх могікан, звісно, Стівен Спілберг, Майкл Бей, Мартін Скорсезе, Роберт Ендерс, Крістофер Нолан…

Авторське кіно, по-моєму, це коли дивишся ту чи іншу картину і вже за інтонацією та режисерським викладом визначаєш, хто режисер.

– Ви не вперше засідаєте в журі українських кінофестивалів, деякі з них навіть міжнародні… Чи знаєте ви, наприклад, скільки таких фестивалів?

– Ні…

– Понад десяток.

– Як на мене, так багато фестивалів Україні не потрібно.

– А скільки (на ваш погляд) потрібно кінофестивалів у країні, де якщо бодай один фільм знімуть за рік, то вже велика перемога?

– Напевно, в Україні має бути один, але великий і знаковий фестиваль. Я бував і на «Молодості», і на весняному Київському міжнародному. І от нещодавно мене запрошували до Одеси. У цьому зв’язку – із приводу українських кінофестивалів – у мене склалася своя думка. Потрібно робити великий фестиваль лише в Одесі. Це місто вирізняється надзвичайною атмосферою. Як ви гадаєте, чому французи свій найбільший фестиваль проводять не в Парижі, а на Лазурному узбережжі, де пляжі, курорти? От і Одеса – універсальне місто для кінофестивалів. Найколоритніше. А одесити – це наші українські італійці, вони дуже душевні… Саме вони задають атмосферу свята.

А тому ж таки Одеському форуму потрібно продовжувати в тому ж дусі, але не заганяти фестиваль у певний формат (наприклад тільки комедійний). І в жодному разі не можна робити з фестивалю ринок. Бо понаїдуть усі ці «продавці» й «покупці»… Діла не буде. Безперечно, «Молодість» повинна залишитися як фестиваль дебютів.

– Цікаво, яке запитання найчастіше вам ставлять сьогодні в Україні – як гостю з «прекрасного далека»?

– Між іншим, тут ставлять запитання набагато розумніші, ніж в Америці. Мене, наприклад, часто запитують: як відродити й розвинути кінематограф України? Напевно, це мучить усіх небайдужих українських діячів. Адже Україна – країна талантів. Я завжди казав: в Україні така родюча земля, її потрібно постійно обробляти, сіяти нові зерна. І, звісно, вчити молодь не якихось абстрактних теорій… Адже я з цієї причини й пішов свого часу з кіношколи. Зрозумів безглуздість…

Роль держави у справі розвитку кінематографа очевидна. Саме мобілізація держави в плані підтримки, оподаткування. Але… і без творчої особистості нічого не вийде. Це – головне. Не приховую: мені самому було б цікаво попрацювати в Україні, зняти тут фільм, це моя батьківщина, тут поклади найцікавіших сюжетів… Але… подивимося, як зійдуться зірки, як складуться обставини.

– Що думаєте про активно впроваджуваний нині 3D формат? Чи задушать проекти, зняті в 3D, тонкий шар артхаузного кінематографа?

– Коли я тільки готувався до «Полтергейсту», 3D для мене було новим набором лінз. Гадаю, що за цим форматом майбутнє. Перші фільми в 3D використовували суто для зорового ефекту. Але зараз усе інакше. Уявіть картину Поланскі «Відторгнення» у 3D форматі! Мій фільм «Будинок із піску і туману» був би набагато кращим у 3D… Наприклад, сцену суїциду я стиснув би до краю, начебто в якусь колонку поставив. Інші сцени навпаки розширив би. Адже майстри кіно використовують лінзи, щоб усе виглядало гарно, яскраво і в глядача було відчуття величезного простору.

– А чи потрібна гарному артисту ця об’ємність?

– Гарному артисту це не завадить. Із допомогою 3D можу ізолювати характери, грати образами… Зробити певну кіноклаустрофобію… Гадаю, що навіть такі шедеври, як «Ночі Кабірії» чи «Летять журавлі», сприймалися б цікавіше в цьому форматі. Наприклад, у «Журавлях» сцени, зняті в Москві на набережній, були б просторовими, яскравими.

Думаю, років через три майже всі фільми будуть зняті в 3D форматі. І, упевнений, це дійде навіть до української глибинки. Адже кольорові фільми туди дійшли, та й Інтернетом уже нікого ніде не здивуєш. Техніка розвивається неймовірно. Прогрес очевидний.

«Дзеркало тижня»

Advertisements

Kommentar verfassen

Trage deine Daten unten ein oder klicke ein Icon um dich einzuloggen:

WordPress.com-Logo

Du kommentierst mit Deinem WordPress.com-Konto. Abmelden / Ändern )

Twitter-Bild

Du kommentierst mit Deinem Twitter-Konto. Abmelden / Ändern )

Facebook-Foto

Du kommentierst mit Deinem Facebook-Konto. Abmelden / Ändern )

Google+ Foto

Du kommentierst mit Deinem Google+-Konto. Abmelden / Ändern )

Verbinde mit %s