Кіно про українця, який став вождем індіанців. Враження (ФОТО)

«Історична Правда» знайшла фото Івана Даценка – прототипа головного героя картини «ТойХтоПройшовКрізьВогонь»
В четвер вийшов у прокат «Той, Хто Пройшов Крізь Вогонь» – фільм про українського льотчика, який після Другої Світової потрапив до Канади і став вождем тамтешнього індіанського племені. «Історична Правда» знайшла фото Івана Даценка – прототипа головного героя.

Фільм режисера Михайла Іллєнка, який знімався довгих п’ять років, нарешті вийшов на екрани кінотеатрів країни.

«Історична Правда» подивилися кіно і спробувала дізнатися більше про прототипа головного героя – льотчика-аса часів Другої світової війни Івана Даценка, який нібито після нацистського і радянського полонів потрапив у Канаду, де став вождем індіанського племені, що входило до конфедерації ірокезів.

Анонсована задумка поєднати «поетичне кіно» і голлівудський блокбастерний розмах викликала підозру. Автор цих рядків прийшов у кінотеатр налаштований вельми скептично – а от вийшов у захопленні, можливо, навіть завеликому.

Кадр, знятий у горах Аргентини – головний герой Іван розбивається на викраденому у американців літаку і вирушає у мандрівку північною Канадою

Оскільки кінокритика – не наш профіль, коротко перекажу власні враження і те, що вдалося дізнатися про Героя Радянського Союзу Івана Даценка, історія якого лягла в основу фільму (хоча прізвище головного героя у фільмі змінено, його звати Іван Додока).

Санітарка Люба – кохання головного героя. Татарка з Забайкалля

Початок фільму викликав тривожні передчуття. Любовно зняте передголодоморне село, не дуже доладно намальований комп’ютерний повітряний бій, до болю знайоме етно-техно від «ДахиБрахи»…

 1941 рік. Люба і її коханий – курсант Іван Додока з Чернечого Яру на Полтавщині, майбутній ас і Герой СРСР

Але далі пішло легше. Нарешті з’явився вітчизняний художній фільм, позбавлений пафосу – політичного, ідейного, будь-якого. Натомість купа гумору, нормальних діалогів, які не в лоб, а непрямим чином розкривають характери героїв.

Нарешті з’явився фільм, де глядача зацікавлюють не абстрактною любов’ю до України, а просто любов’ю та іншими почуттями, зрозумілими більшості людей у світі. Недарма ж «ТимХтоПройшов…» зацікавилися прокатники не тільки Росії, Польщі та Австралії, але й Мозамбіку та Аргентини. А любов до України виникає під час перегляду автоматично

Іван Миколайчук. Невідомі ФОТО актора

Сюжет щільний, кожна деталь має значення і зрештою «стріляє», яка та рушниця у третій дії. Може, навіть занадто щільний, але ж це казка – як написано на флаєрі, «пригодницька мелодрама», хоча сам Іллєнко визначає кіно як «романтичну баладу». Саме те, що можна крутити в театрах для масового глядача.

Іллєнко так і проговорився на прес-показі фільму: «Хочеться гарної глядацької долі».

 

Армійський НКВДшник Степан Шуліка – земляк Івана Додоки і головний «поганий» персонаж

Ця орієнтація на широкі маси теж радує. Бо останнім часом наш кінематограф здобував лаври глючними сюжетами, коротким метром, «нестандартними» зйомками та іншими фішками, спрямованими на вибагливе журі фестивалів. А тут і бійки, і стрілянина, і оголена жіноча натура, і навіть один матюк

До речі, «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» може похвалитися і гран-прі Київського міжнародного кінофестивалю.

Зйомки епізоду, коли Шуліка клеїть Любу, катаючи її на велосипеді. Операторська робота фантастична (оператор-постановник – Олександр Кришталович)

Мова фільму – їх багато. Українська, російська, татарська, англійська, індіанська: герої постійно вчать одне одного словам і на цьому в тому числі ґрунтуються різні повороти сюжету – комедійні й не дуже.

Сцена з офіційного трейлера, де Люба говорить «Я його дуже кохаю», здавалася смішним пафосом, але у фільмі вона виглядає природньо і зворушливо – бо дівчина, крім цих слів, майже не знає української.

«ТойХтоПройшовКрізьВогонь» – офіційний трейлер фільму (ВІДЕО)

Особливо патріотично налаштованих глядачів може обурити російська мова, але вона теж виглядає природньо. Зрештою, а як мали розмовляти у Робітничо-Селянській Червоній армії? Потерпіть – якщо таких фільмів у нас виходитиме хоча б із десяток на рік, заговорять і повністю українською.

Кадр зі зйомок: американський союзник Жерар, якого Іван щойно врятував від нацистських винищувачів, привозить на фронт Іванового ворога. Через десять років він привезе у Канаду зірку Героя Радянського союзу

До речі, «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» – перший справді український прокатний фільм. Він знятий без залучення варягів. Все створено в Україні і приносить користь кіногалузі загалом і бюджету країни в цілому.

У титрах – майже суцільно наші фірми та імена, серед яких зустрічаються і класики (художник-постановник Роман Адамович, відомий ще за радянськими «Бумбарашем» і «Королями й капустою»; композитор Володимир Гронський, музику якого старше покоління має пам’ятати за «Циганкою Азою»).

Вітчизняними є й ті процеси, яких донедавна не було в Україні – кольороподіл і Dolby-звук. Спасибі кінодубляжу, який після всіх пригод зараз процвітає і розвивається. Є звук – буде й картинка

Радянський табір. Від розправи кримінальників Івана рятує авторитет його батька Ореста Додоки, який опинився в Сибіру ще перед війною

Виконавець головної ролі, актор Дмитро Лінартович знайомий українським глядачам у першу чергу голосом – знову ж таки, спасибі кінодублюванню. Він грає бойового офіцера родом з Полтавщини, талановитого льотчика, рішучого й переповненого життям.

«Нам дуже бракує позитивного героя, – сказав з цього приводу Михайло Іллєнко. – Нас привчили до депресивних героїв-невдах, це вже навіть увійшло у моду. Ми тепер добре вміємо знімати кіно про ще одного, в якого нічого не вийшло. А хочеться запропонувати глядачеві такого, про якого він би сказав: «Я б теж так хотів, але чи зміг би?»

Іван знаходить індіанського вождя, пораненого в сутичці з ведмедем, і відганяє від нього вовків, голосно виконуючи народні пісні

Інші актори – теж наші. Є відомі на кшталт Віктора Андрієнка (пам’ятаєте легендарне «Шоу довгоносиків»?), є молоді, але грають вони талановито.

Хоча, звичайно, любителі стверджувати «Хіба може бути щось добре з Назарету?» знайдуть привід для незадоволення. Є такі, котрих україномовний герой на екрані змушує почуватися дивно і навіть незручно.

Справді, останніми роками наше кіно давало підстави його зневажати, однак, на мою скромну думку, це не той випадок.

Тінь Ластівки – донька вождя, яка запала на полтавчанина

Без сумніву, є до чого прискіпатись – від історичних тонкощів до суто кінематографічних деталей.

Так, американські бомбардувальники, котрі базувалися під Полтавою у 1944 році, навряд чи б стали перевозити особистів НКВД з одної ділянки радянського фронту на інший. Так, на комп’ютерній графіці, схоже, трохи заощадили – наші можуть робити і краще.

Але це один із перших кроків. Галузь, фактично, створюється заново.

Іван Додока вже збирався летіти додому, але залишився у індіанців. Чому? Дивіться кіно

І її було б добре підтримати. Фільм коштував 16 млн грн. З нинішніми цінами на квитки для його окупності потрібно близько 500 тисяч глядачів. Хоча кіно відзняте більшою частиною на бюджетні кошти, але гарні касові збори послугують мотивацією для інвесторів у кіногалузь.

Журнал «Кіно». Коли українські фільми були блокбастерами (ФОТО)

Може, з часом це навіть перетвориться на конвеєр. Он поляки як активно почали знімати.

 1950-ті. Радянські спеціалісти, які приїхали в Америку вивчати досвід вирощування кукурудзи, зустрічають у полі україномовного індіанця

За даними Держкіно, «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» виходить у прокат на 10 фільмокопіях і 5 цифрових носіях. Прокатник теж вітчизняний – власник мережі «Кінопалац» компанія B&H.

НКВДист Степан Шуліка, очікуючи Іванової помсти, потроху спивається і божеволіє, всюди вбачаючи ворогів

«Засновано на реальних подіях» – говорить нам афіша.

В основу сюжету покладена історія гвардії старшого лейтенанта Івана Івановича Даценка з Чернечого Яру Диканського району Полтавщини – командира ланки 10-го гвардійського авіаційного полку 3-ої гвардійської авіаційної дивізії 3-го гвардійського авіаційного корпусу авіації далекої дії, Героя СРСР (медаль №1733).

Літак Даценка був збитий зенітним вогнем 19 квітня 1944 року, коли він вів свій підрозділ на бомбардування залізничної станції «Львів-2». Після цього його сліди втрачаються, хоча на тому ж таки сайті «Герои страньі» повідомляється, що він зник уже в Сибіру, куди втрапив за те, що перебував у німецькому полоні.

Одна з хітових цитат (яких вистачає у фільмі): «Товарищ индеец, вы местный? – Тутешній»

 

У 1967 році радянська делегація діячів культури відвідала Всесвітню виставку «Експо-67» у канадському Монреалі. Чеченський танцюрист Махмуд Есамбаєв попросив організаторів показати йому, як живуть індіанці.

Вождь племені, почувши російську Есамбаєва, звернувся до нього українською. Вони говорили кілька годин, але про цю розмову чеченець розповів своїм колегам коротко: мовляв, український вождь – «син переселенця».

Історична пам’ять канадських українців у рекламі авто (ВІДЕО)

«Цю історію в Київ привезли учасники тієї поїздки Наталя Наум і Тимофій Левчук, – розповів ІП Михайло Іллєнко. – І вся студія [імені Довженка] вибухнула – от би це зняти, який сюжет! Але часи тоді були несприятливі для подібних ініціатив».

Племінниця Івана Даценка, полтавка Ольга Рубан сказала «Історичній Правді», що Есамбаєв уперше назвав ім’я і прізвище свого співрозмовника тільки у 1990-их, в інтерв’ю газеті «Труд».

Ольга Рубан. Фото: Ольги Граніт, спеціально для ІП

У Чернечому Яру Івана вже давно вважали загиблим. Його ім’я носила піонерська дружина місцевої школи, а на честь героя збиралися назвати вулицю. Хата Даценка досі збереглася в селі.

Іван Даценко. Фото з сімейного архіву Ольги Рубан 

У 2001-му Ольга Рубан розповіла свою історію передачі «Жди меня». Внаслідок пошукових робіт були знайдені люди, які бачили вождя у Канаді, але не вдалося знайти ані його, ані його нащадків.

Іван Даценко з зіркою Героя СРСР та іншими бойовими нагородами

Натомість є фото індіанського вождя на ім’я Той, Хто Пройшов Крізь Вогонь. Як сказав ІП ще один родич Даценка Григорій Титаренко, він мав також англійське ім’я – Джон Маконбер.

Вождь «Той, Хто Пройшов Крізь Вогонь»

Індіанський вождь, який знав українську, мав четверо дітей. В Україні у Івана Даценка не було дружини і дітей. Його рідний брат Василь, дядько Ольги Рубан, загинув у лавах радянської армії під Ленінградом.

У Національному музеї історії Другої світової війни в Києві зберігаються листи Івана Даценка з фронту.

Російський експерт Сергій Нікітін, який порівнював фото льотчика Івана і вождя Джона, стверджує, що це одна й та ж сама людина. Противники цієї версії кажуть, що під час вибуху літака Даценко не міг вижити.

 Схожий?

Найкращий фронтовий товариш Івана Микола Жуган описав останній політ Даценка у листі до Іванової сестри Дарини. Даценко летів першим, розвішуючи над залізничною станцією освітлювальні бомби, коли в його літак влучила зенітка.

 Дарина – мама Ольги Рубан і рідна сестра Івана Даценка – під час війни вже була одружена. Її чоловік теж не повернувся з фронту

«…Ви питаєте, як загинув Іван. Можливо, він ще живе, тільки в німецькому полоні. Це було в квітні місяці в районі Львова, вночі його збила зенітка, літак його загорівся. Я теж літав тоді і все це бачив, но допомогти не можна було нічим…

…І даже зараз жалко такого гарного хлопця, по ньому всі сумували, хто його знав, але все марно. Кажуть, війна без гибелі людей не буває, так воно і є…»

Ми не знаємо точно, як насправді склалася доля гарного хлопця Івана Даценка. Наразі є тільки легенда – доволі правдоподібна і дуже красива.

Саме цю легенду нам розповідає фільм «ТойХтоПройшовКрізьВогонь».

Павло Солодько, «Історична правда»

Фото - http://www.istpravda.com.ua 

Джерело: „Історична Правда“

«ТойХтоПройшовКрізьВогонь» вийде в прокат 19 січня

Фільм українського режисера Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» з’явиться в кінотеатрах країни з 19 січня. Про це повідомляє прес-служба продюсерського центру «Інсайтмедіа».

Фільм розповідає про долю радянського військового пілота з Полтавщини, який став вождем індіанського племені в Канаді. Фільм заснований на реальних подіях, що сталися вжитті Івана Даценка.

Більша частина зйомок відбувалася в Україні впродовж 2008-2010 років. Один кадр було знято в горах неподалік Буенос-Айреса, на кордоні Аргентини та Чилі, куди Михайло Іллєнко потрапив разом із командою яхти «Купава», з якою приплив з України. Також знімали в Києві, Київській області, зокрема студентському містечку під Ржищевим та Кам’янці-Подільському та його околицях. Використовували руїни старих будівель, макет літака.

Нагадаємо, виробництво фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» було завершено завдяки фінансуваннюДержавною службою кінематографії Міністерства культури.

«ТойХтоПройшовКрізьВогонь» отримав гран-прі ІІІ Київського міжнародного кінофестивалю.

17 січня відбудеться прес-показ стрічки в кінотеатрі «Оскар».

Джерело: Телекритика

Український кіноальманах «Закохані в Київ» вийде в прокат 9 лютого 2012 року у кінотеатрах України і Росії. Про це повідомляє продакшн-студія inQ.

Фільм «Закохані в Київ» позиціонується як аналог альманахів, що вже побачили світ: «Париж, я люблю тебе» і «Нью-Йорк, я люблю тебе». «Закохані у Київ» складається з 8 самостійних короткометражних фільмів, у яких молоді українські режисери зізнаються в коханні до міста.

Своє бачення любові в сучасному мегаполісі показали 7 молодих українських режисерів: Тарас Ткаченко, Ілля Власов, Денис Гамзін, Ольга Гібелинда, Валерій Бебко, Олег Борщевський, Артем Семакін.

«Закохані в Київ» – проект генерального продюсера продакшн-студії inQ Володимира Хорунжого. Головні ролі зіграли Ада Роговцева, Віталій Лінецький, Георгій Хостікоєв, Артем Семакін, Ілля Ісаєв, Олександр Яценко та Олена Фесуненко, Микола Олійник.

 Проект також ознаменувався двома акторськими дебютами зірок українського шоу-бізнесу Івана Дорна і Даші Астаф’євої.

Зйомки кіноальманаху стартували в липні 2010 року і проходили в Києві. Умови роботи для всіх режисерів були однаковими: 3 знімальних дні і обмежений бюджет. Усі роботи над картиною також проходили в Україні.

Кінофестивальна прем’єра «Закоханих у Київ» відбулася в травні 2011 року на Міжнародному кінофестивалі в Монако, після цього фільм показали в Каннах. З того часу «Закохані в Київ» отримали більше 40 запрошень на участь у кінофестивалях з різних країн світу, повідомляють виробники.

Джерело: Телекритика

РЕЗУЛЬТАТИ УКРАЇНСЬКОГО КІНОПРОКАТУ 2011

Підсумки кінопрокату 2011 року в Україні підтвердили сумну реальність про відсутність українського кіно, як явища. Особливо, якщо порівнювати з результами кінопрокату в наших сусідів – Польщі та Росії.

За результатами підрахунків сайту Box Office, десятка найкасовіших фільмів 2011 року в Україні виглядала наступним чином:

1	Pirates of the Caribbean: On Stranger Tides (3D)		$5,268,571
2	Puss in Boots  (Кіт у чоботях)		$4,111,835
3	Transformers 3		$4,085,682
4	Harry Potter and the Deathly Hallows (Part Two)	.	$3,558,720
5	Sluzhebnyy roman – Nashe vremya		$2,795,748
6	Vysotskiy. Spasibo, chto zhivoy		$2,678,165
7	Cars 2		$2,470,971
8	The Twilight Saga: Breaking Dawn Part 1		$2,423,266
9	Kung Fu Panda 2		$2,286,825
10	Fast Five		$2,014,415

На 11 місці йде мульфільм „Rio“ з $1,838,484 касових зборів по всіх країні. Взагалі, цього року, 24 фільми зібрали від українських глядачів понад 1 млн. дол. Й серед них немає жодного українського (якщо не враховувати „Служебний роман“, який деякі активісти схильні вважати „вітчизняним“, хоча, звісно, це не так). Нагадаю, що цього року в українського Оскарівського комітету виникла проблема з висуненням рідного кіно на здобуття престижної премії, оскільки не змогли знайти картину, яка б, відповідно, до загальноприйнятих міжнародних стандартів могла б називатися українською.

З 20 топ-фільмів в українському прокаті – чотири були в 2011 році російськими. Якщо порівнювати з підсумками 2010 року, то тоді цей показник був гірший (або кращій – це як подивитись). Тоді в першій двадцатці було три російські фільми.

Що ж до самої Росії та підконтрольних (в сфері кінопрокату) їй територій (Russia – CIS), то за даними Yearly Box Office, перша десятка 2011 року має такий вигляд:

1	Pirates of the Caribbean: On Stranger Tides (3D)		$63,661,754
2	Puss in Boots		$50,296,964
3	Transformers 3		$45,129,718
4	Harry Potter and the Deathly Hallows (Part Two)		$36,817,713
5	Kung Fu Panda 2		$31,829,945
6	The Twilight Saga: Breaking Dawn Part 1		$31,818,662
7	Fast Five		$29,333,777
8	Vysotskiy. Spasibo, chto zhivoy		$26,813,491
9	Rio		$24,803,056
10	Cars 2		$19,915,542

Цікаво, що якщо уподобання по голівудським фільмам у нас з росіянами майже співпадають, то щодо російських фільмів, то тут є деякі відмінності.
Навіть натяк на те, що якийсь (доволі посередній) фільм є „українським“ призвів до того, що у вітчизняному прокаті він зайняв 5 місце. Тоді як це ж кіно в Росії знаходиться на далекому 26 місці. Що було б, яки в Україні знімались українські фільми – можна лише здогадуватись.

Хоча, слід відмітити, що й самій Росії вітчизняні фільми не дуже популярні. Так, серед двадцяти кращіх їх є тільки три (Висоцький, Йолки 2 та Бій з тінню 3).

Зовсім інша ситуація спостерігається в Польщі. Там вітчизняне кіно не лише знімається, але й користується великою популярністю. І в десятці, й в двадцатці польського кінопрокату майже половина фільмів є польськими.

1	Listy do M.		$10,647,485
2	Och, Karol 2		$10,455,379
3	Pirates of the Caribbean: On Stranger Tides		$10,110,633
4	Harry Potter and the Deathly Hallows (Part Two)		$8,895,199
5	Bitwa warszawska 1920		$8,121,669
6	The Hangover Part II		$7,179,432
7	The King’s Speech		$6,164,454
8	The Smurfs		$5,950,565
9	Cars 2		$5,698,308
10	Baby sa jakies inne		$4,883,118

Також показовим є те, що перше, друге та п’яте місця, з досить непоганим результатом, посідають саме польські фільми.

Різдвяна сентиментальна комедія “Листи до М“, що є своєрідним аналогом „Реальної любові“ (Love Actually), вийшла в прокат наприкінці листопада, й змогла за місяц впевненно зайняти перше місце з дуже гарним показником – понад 10,5 млн. дол.

Інша польська комедія „Ох, Кароль 2″ – про ловеласа, що має наречену, три коханки, й не може відмовити жодній дівчині, також зібрала понад 10 млн., й зайняла друге місце в польському кінопрокаті 2011 року.

Історичний фільм Єжи Гофмана „Варшавська битва 1920″ зібрав понад 8 млн. дол. й зайняв почесне п’яте місце, випередивши в Польщі такі фільми, як „Похмілля в Вегасі 2″, „Король говорить“ та „Тачки 2″.

Нагадаємо, що Топ-5 українського кінопрокату 2010 року була наступною:

1	Shrek Forever After		$4,007,651
2	Alice in Wonderland (2010)		$3,484,583
3	Harry Potter and the Deathly Hallows (Part One)		$2,929,841
4	Lyubov v bolshom gorode 2		$2,585,582
5	Tron Legacy		$2,205,929

А понад 1 млн. дол., позаминулого року, в Україні зібрало 26 фільмів.

Джерело: Тексти

 

Болезнь роста украинского кинематографа

2011 год стал переломным для украинского кинематографа. Если последние двадцать лет национальное кино существовало скорее вопреки, нежели благодаря поддержке страны, то сегодня его развитие включено в число основных государственных приоритетов. В результате, кардинально изменилась структура управления отраслью, объем государственной поддержки в 2011 году увеличился почти в пять раз – до рекордных 111 млн. грн., а участники рынка получили налоговые каникулы. Главный вопрос сегодня заключается в том, удастся ли очередная попытка реанимировать украинский фильм, что нужно для этого сделать и кто должен за это взяться? В 2011 году украинцы стали ходить в кинотеатры чаще. По данным дистрибьюторов, прирост аудитории за последний год составил порядка 14%, что в два раза превышает аналогичный показатель в России. Но на широких экранах зрителю приходиться смотреть иностранный продукт – найти в анонсе национальный фильм практически невозможно.

Украинские киностудии, удивлявшие когда-то весь мир легендарными картинами в стиле „Броненосец Потемкин“ или „В бой идут одни старики“, простаивают без работы годами, ожидая своего часа. Консервация потенциала нашей киноиндустрии стала следствием практически полного отсутствия поддержки национального продукта государством. Несмотря на то, что за последние пять лет украинские картины получили две золотые пальмовые ветви в Каннах, есть примеры успешного авторского кино Киры Муратовой, Романа Балаяна – эти победы скорее исключение из правила, нежели общая тенденция развития кинематографа. После 14 лет „топтания на месте“, в 2005 году была сделана первая внушительная попытка вернуть нашему фильму если не былую славу, то хотя бы перспективу. Вместо маленького департамента по кинематографии в составе Минкультуры был создан отдельный правительственный орган – Государственная служба кинематографии. Тогда появилась возможность не только сбалансировать внутренний рынок, вернув национальный продукт, но и выйти на международный. Наглядное подтверждение – победа в Каннах в 2005 году короткого метра „Подорожні“ Игоря Стрембицкого. Тем не менее, самое большое достижение Государственной службы кинематографии заключается не в создании собственного самобытного контента, а в переводе на украинский иностранного. Обязательная украинизация всего проката изначально как зрителями, так и игроками рынка была воспринята в штыки – кинозалы пустели, а премьеры срывались.

В течение нескольких лет ситуация стабилизировалась – начиная с 2009 года вместе с улучшением качества украинского дубляжа начали заполняться и кинотеатры. В сравнении с 2006 годом, прирост зрителей составляет 10-20%. Однако, главная задача – создание собственной киноиндустрии – так и не была решена. Каждый год до 2009 при участии государства на свет появлялось порядка восьми-десяти полнометражных художественных картин, которые, минуя широкий экран, становились достоянием киноархивов. Не было громких премьер, фильмы не доходили ни до украинского зрителя, ни до международного фестивального жюри. А в 2009 из-за финансового кризиса кинопроизводство фактически было парализовано. Государственной службе кинематографии Минкультуры не удалось ответить на три ключевых вызова, которые в комплексе дают зеленый свет национальному продукту: увеличение финансирования отрасли, обеспечение прозрачных условий отбора проектов для господдержки, модернизация инфраструктуры производства и продвижения собственного продукта. Почему не удалось справиться с поставленными задачами? Во-первых, финансирование. Нет денег – нет кино, нет кино – нет современной киношколы.

В 2006-2008 годах бюджет киноотрасли колебался в пределах 50 млн. грн. Тогда как в России, к примеру, достигал $250 млн. Кризис в 2009 естественным образом сократил объем господдержки в десять раз, до 5 млн. грн. Не спасла ситуацию и некоторая стабилизация в следующем году: „В 2010 на кино выделили уже 24 млн. грн., но у нас на руках было примерно 80 млн. векселей по незавершенным проектам за прошлый год и расконсервировать многие из них нам так и не удалось“, – поделилась Екатерина Копылова, глава Государственного агентства Украины по вопросам кино. Без реальной практики, когда-то сильная национальная школа кинопроизводства превратилась скорее в музей памяти успехов прошлого, чем в современный цех по воспитанию талантов. Пока в западной модели учебные часы посвящены, в основном, съемке, показам, живой работе, наша школа все больше теоретизируется. В результате, как показал 2011 год, когда впервые был проведен открытый конкурс на государственную поддержку, найти сильные драматургические сценарии, нестандартных режиссеров и опытных продюсеров – задача не менее сложная, чем привлечь финансирование для проекта. Вторая проблема – прозрачное распределение средств. До 2011 года механизм отбора проектов для господдержки вызывал у участников рынка много вопросов. Оценить успех поддерживаемой картины было очень сложно – для участия в конкурсе требовался только литературный сценарий. Кто будет продюсировать фильм, попадет ли он на фестиваль, как дойдет до зрителя – оставалось на усмотрение автора проекта.

„Из-за отсутствия четких правил конкурса, единых критериев отбора работ, до 2012 комиссия Госкино напоминала закрытый клуб заслуженных артистов, которые раздают деньги сами себе, не заботясь при этом о творческом результате“, – сообщил Like.lb.ua Денис Иванов, директор Международного одесского кинофестиваля и основатель дистрибьюторской компании „Артхаустрафик“.

Третий вызов – отсутствие хорошей инфраструктуры кинопроизводства и сети распространения – кинозалов. Сегодня в Украине есть всего 370 экранов. По оценкам продюсеров, для того, чтобы создать настоящую киноиндустрию, этого слишком мало: „Число кинозалов нужно увеличить минимум вчетверо, чтобы украинские индустриальные фильмы, снятые об Украине, для Украины и на украинском языке хотя бы теоретически могли окупиться“, – считает Игорь Савиченко, продюсер компании „Pronto Film“. Географическое расположение кинотеатров усугубляет ситуацию: из 490 райцентров только 106 имеют действующие кинотеатры. Вследствие чего, согласно статистике, в среднем украинец посещает кинозал раз в три года. Государственные киностудии сегодня больше интересуют застройщиков, чем кинематографистов. Вместо новой современной аппаратуры на крупнейшей в стране киностудии им. Довженко начала появляться нелегальная застройка. Выдающаяся Одесская киностудия была передана в частные руки, а вместе с ней от государства уплыл и весь фильмофонд. Но, в данном случае, рынку отчасти удалось самостоятельно найти решение этой проблемы: „На место государственных киностудий пришли частные продакшены, у которых есть заказчики и возможность реализовать свои проекты собственными силами. Таких частных студий в Украине много, крупнейшие – Film.ua, Pro-TV и StarMedia“, – добавляет Денис Иванов. Следует признать, что Украина – не единственная страна, перед которой встала необходимость защиты национального экрана от засилья голливудских блокбастеров. Сегодня большинство европейских стран в стремлении развивать свой самобытный продукт пошли по пути государственного протекционизма в кино. Эта политика предполагает всяческое продвижение национального продукта через налоговые стимулы, финансовую и законодательную поддержку на внутреннем и внешних рынках. Наиболее выразительный пример политики государственного протекционизма в сфере кинематографа – Франция, где этот курс взяли еще с 1946 года. В результате, сегодня французское кино узнают в каждой точке земного шара.

Ближе к Украине лежит польский опыт. Официальная Варшава провела реформы шесть лет назад и уже сегодня в их кинотеатрах демонстрируется около 30% картин собственного производства. И, что самое главное, эти фильмы любят и посещают зрители. В Европе национальный фильм поддерживают не только средствами госбюджета, но и с помощью специальных сборов с дистрибьюторов, телекомпаний, Интернет-провайдеров. В той же Франции сбор с иностранного контента в прокате – 11%, а в целом эта политика дает порядка 800 млн. евро в год. Поляки собирают с проката 1,5% и в целом получают больше 30 млн. евро в год. В 2010 году Украина, вслед за европейскими партнерами, взяла курс на протекционизм национального кинематографа. В ходе административной реформы Государственную службу кино при Минкультуры заменило Государственное агентство Украины по вопросам кинематографии, центральный орган исполнительной власти с гораздо более широкими полномочиями. В рамках нового вектора с целью поддержки национального продукта были внесены изменения в закон „О кинематографии“, Налоговый кодекс, реформирован конкурс кинопроектов, а бюджет увеличился почти в пять раз – до 111 млн. грн. Качественные изменения, которые произошли в национальном кино в связи с новым вектором, по мнению Екатерины Копыловой, стали возможны благодаря долгожданному консенсусу во власти. „Сегодня и у Президента, и у Парламента есть четкое понимание того, что кино – это не просто развлечение. Многого удалось достичь уже сегодня благодаря депутатам и общественным деятелям, которые помогают справиться с кризисом в отрасли. Один из наиболее активных – народный депутат Виктор Янукович. К примеру, увеличение бюджета кино на 2011 год и продвижение налоговых каникул для кинематографистов стало возможным только благодаря его непосредственному участию“, – прокомментировала Екатерина Копылова. По словам самого Виктора Януковича поддержка кинематографа сегодня одно из важных направлений его депутатской деятельности. – В каждом фильме, так или иначе, присутствует дух страны, в которой он был снят. Если Украина хочет стать весомым игроком на международной арене, ей нужно для начала войти в сердца европейских зрителей. Киноэкраны – самый эффективный путь в этом направлении. Если бы мы брали Канны каждый год, как Марина Врода (ред.Like – обладательница золотой пальмой ветви за короткометражный фильм „Кросс“, 2011 год), у европейцев было бы более глубокое понимание нашей страны, – поделился с Like.lb.ua народный депутат Янукович.

В 2011 году Госагентство впервые провело открытый конкурс в рамках „Программы производства и распространения национальных фильмов на 2011-2012 год“. В соответствии с европейскими стандартами, оценивался не только сценарий, как это было раньше, но проект в целом – режиссерское видение произведения, маркетинговая стратегия, фестивальная или прокатная история фильма. – В комиссию вошли – дистрибьюторы, которые оценивают, как пойдет фильм в прокате и пойдет ли вообще. Продюсеры, которые анализируют коммерческую привлекательность. Режиссеры, которые дают оценку концепту картины, – рассказывает Екатерина Копылова.

В результате господдержку получили 37 проектов-победителей. Но, поскольку такая процедура проходит в первый раз, непосредственное перечисление средств сегодня оказалось под угрозой срыва. В конце бюджетного года неосвоенные деньги могут вернуться в бюджет. На сегодняшний день начато финансирование только одиннадцати проектов. Госкино утверждает, что мяч на стороне продюсеров, тогда как последние уверены в чрезмерной бюрократизации процедуры: „Мы проходим конкурс и уже подаем заявки по-европейски, а получаем деньги пока что по советской системе. Сегодня мы подали все документы для получения финансирования по проекту „Украина, good bye!“, но денег пока не получили, ждем со дня на день. Сама процедура получения государственных средств на сегодняшний день очень длительная и запутанная. Хотелось бы верить, что реформы в киноотрасли будут идти дальше и мы будем приближаться в европейской модели существования кинематографа“, – поделился Денис Иванов. Помимо бюджетной поддержки, украинский кинобизнес получил „налоговые каникулы“ до 2016 года – национальный фильм освобождается от налога на добавленную стоимость на всех этапах его производства и демонстрации в кинотеатрах. Также введен ряд существенных преференций по налогу на прибыль предприятий-производителей. Киностудии, в свою очередь, освобождены от уплаты аренды за землю. Как и в случае с освоением государственных средств, получение налоговых льгот только начинает отлаживаться: „Во-первых, справка от Госкино о том, что ты – национальный фильм, – еще недостаточный аргумент для ГНАУ. Это на рассмотрение инспектора. Во-вторых, нет четкого разъяснения: что является прибылью предприятия в рамках производства национального фильма. В рамках распространения – да, есть. Но если я не хочу быть дистрибьютором?“, – делится Игорь Савиченко.

В 2012 году может быть поставлен очередной рекорд в масштабах финансировании национальной киноиндустрии – со 111 до 264 млн. грн. Соответствующую поправку к проекту госбюджета предложили народные депутаты Владислав Лукьянов и Виктор Янукович. Для того, что бы ощутить реальные результаты работы нужно время: „Первая часть реформы – предоставить новые возможности, это мы сделали. Вторая часть – научиться ими правильно пользоваться, это задача ближайшего будущего“, – комментирует Янукович. До сих пор окончательно не урегулировано правовое поле, в котором работает украинский кинематограф. За годы независимости так и не было дано четкое определение – что такое национальный фильм. Соответствующие правки должны быть внесены в Закон „О кинематографии“ в будущем году. Тогда же должна быть представлена новая Концепция развития национальной киноиндустрии на 2012-2016 гг. Ее выполнение предусматривает производство порядка 80 полнометражных игровых фильмов, столько же серий телевизионного кино, развитие анимационного, документального направления. Количество кинозалов должно увеличиться почти вдвое – до 600. Реальные результаты новой политики можно будет увидеть только через два-три года, когда на широкие экраны выйдет новый национальный продукт. Но уже сейчас курс на государственный протекционизм позволяет надеяться, что „Двадцать лет одиночества“ национального фильма наконец-то подошли к концу. В декабре-январе нас ждут „первые ласточки“: зрители смогут оценить две украинские полномасштабные премьеры – „Той, хто пройшов крізь вогонь“ Михаила Ильенко и „Звичайна справа“ Валентина Васяновича.

Источник: Like.lb.ua

Держкіно розподілило між переможцями пітчингу ще 34 млн грн (+СПИСОК)

Загальна сума державного фінансування 25 фільмів сягнула 107 млн грн

Державне агентство України з питань кіно 5 грудня уклало низку угод на фінансування виробництва кінофільмів та мультфільмів на загальну суму 34,04 млн грн. Про це повідомляє видання «Наші гроші»з посиланням на «Вісник державних закупівель».

Всі фільми фінансуються на умовах державного замовлення.

Загалом ці гроші отримають 10 фільмів: «Красна Маланка», «Метелик», «Прокляте місто», «Пригоди Котигорошка та його друзів», «Ваня», «Птахи», «Ескімоска», «Україно, Good-Bye!», «Під електричними хмарами», «Той же шлях».

Фільм	Виробник	Розмір державного фінансування, грн.	% державного фінансування від кошторису фільму
«Красна Маланка» / ІV квартал 2012	ДП «Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка»	399 996	н/д
«Метелик» / ІV квартал 2012	ДП «Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка»	1 499 170	н/д
«Прокляте місто» / ІV квартал 2012	ДП «Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка»	5 999 122	н/д
«Пригоди Котигорошка та його друзів» (Цикл фільмів)/ ІV квартал 2012	ДП «Українська кіностудія анімаційних фільмів»	3 289 067	н/д
«Ваня»/ІV квартал 2012	ФО-підприємець Журженко О.С.	329 944	н/д
«Птахи» / ІІІ квартал 2012	ДП «Українська кіностудія анімаційних фільмів»	829 271	н/д
«Ескімоска»/ ІІІ квартал 2012	ТОВ «Кіностудія дитячих та юнацьких фільмів ім. О. О. Ханжонкова»	7 663 000	н/д
«Україно, Good-Bye!»/ ІІ квартал 2012	ТОВ «Артхаус трафік»	4 100 000	49,14
«Під електричними хмарами»/ ІІІ квартал 2012	ТОВ «Лiнкед фiлмс»	8 000 000	22,24
«Той же шлях»/ І кв. 2012	ТОВ «435 ФІЛМС»	1 932 317	25,21

У листопаді Держкіно уклало угоди на фінансування виробництва трьох фільмів на суму 19,16 млн грн.

Фільм/дата випуску	Виробник	Розмір державного фінансування, грн.	% державного фінансування від кошторису фільму
«Микита Кожум’яка» – жовтень 2012р	ТОВ «Панама Гран Прі»	4 000 000	21,01
«Брати» – грудень 2012р.	ТОВ «Пронто Фільм»	8 066 068	50
«Люби мене» – жовтень 2012р.	ТОВ «Татофільм»	7 100 303	50

Ще раніше, у жовтні, було укладено угоди на фінансування виробництва 12 фільмів на суму 53,80 млн грн.

Ці фільми з-поміж інших стали переможцями конкурсу кінопроектів на отримання державного фінансування, що його проводило Державне агентство з питань кіно. Таким чином, загальна сума державного фінансування 25 фільмів сягнула 107 млн грн.

Загалом за підсумками конкурсу до Програми виробництва та розповсюдження національних фільмів на 2011-2012 роки було рекомендовано включити 37 кінопроектів, з яких:

- повнометражних ігрових – 16 (у тому числі фільмів-дебютів – 2, проектів спільного виробництва – 8);

- короткометражних ігрових – 7 (у тому числі фільмів-дебютів – 7);

- неігрових – 9 (у тому числі повнометражних – 7, трилогія – 1, короткометражних – 1);

- анімаційних – 5 (у тому числі повнометражних – 1, короткометражних – 1, серіалів – 3).

Між ними мали розподілити 70 млн грн бюджетного фінансування.

«Телекритика»

15 – 22 грудня – польсько-український мандрівний кінофестиваль «Бо!»

З 15 по 22 грудня у київському кінотеатрі «Жовтень» відбудуться покази польсько-українського мандрівного кінофестивалю «Бо!»

Фестиваль – це ініціатива польських та українських кінематографістів, спрямована на активізацію співпраці між двома країнами у галузі кіно та ширше ознайомлення глядачів обох країн з кінематографом сусідів.

Засновниками фестивалю є польська «Студія «Бо!» та українська компанія «Батискаф Продакшн».

Цього року фестиваль «Бо!» відбувається вперше, і перед тим, як завітати до Києва він побував вже у трьох обласних центрах – Луцьку, Тернополі та Львові.

У програмі цьогорічного фестивалю – повнометражні ігрові та документальні фільми обох країн. Чимало з них є лідерами польського кінопрокату останніх років.

Джерело: „Телекритика“

Подальша інформація та розклад кінопоказів на сайті кінотеатру „Жовтень“

Якісне документальне кіно власного виробництва

Серед тенденцій вітчизняного телебачення з’явилася ледь помітна широкому загалу зацікавленість серйозним жанром для тих, хто і перед екраном телевізора продовжує думати, — документальними проектами.

Коли вистачає пальців однієї руки

Як би не пробували «стригти» всіх глядачів під «гребінку» любителів суцільних танців–співів, майже вульгарних жартів та маніпулятивної інформації — серед українців немало тих, хто хоче дивитися, скажімо, документальне кіно. І підтвердження цьому — не набагато нижча середня частка чотирисерійного «Майдану», який показав «Інтер» у минулі вихідні, за середню тижневу частку каналу за вибіркою «Вся Україна» , і навіть вищою — за комерційною аудиторією («50 тис.+»). Звичайно, зіграли роль і часова близькість подій, й авторство Євгенія Кисельова, і реклама. Але найголовніше — глядача цікавить «прокручування плівки назад» — щоб розібратися у минулому, для того, щоб упевненіше вибудовувати майбутнє. І коментарі тут, не тільки ведучого, експертів, а й навіть учасників подій — на другому плані, головне — архівне відео.

Як і раніше, на рейтингових каналах вітчизняні повноцінні документальні фільми (а не «варіації на тему», скажімо, про життя Мерилін Монро, де свої штрихи до портрета відомої американської зірки роблять кінознавець (російський ), пластичний хірург (?!) і найвдаліше, до речі, акторка та телеведуча Ольга Сумська) з’являються вкрай рідко і, як правило, не набирають високих рейтингів. Але не тому, що погано знято. Часто зацікавлений глядач просто не знає, що знайшлося «віконечко» для нього, а ті, хто налаштований на «енний» сезон проектів «Битва екстрасенсів», «Танцюють всі» чи гумор «Кварталу–95», дійсно перемикають кнопку.

Трьома претендентами на звання найкращого телевізійного документального фільму національної премії «Телетріумф –2011» стали «Казка довжиною у 12 раундів» про боксерів Віталія та Володимира Кличків («Інтер») і два проекти до 20–річчя Незалежності: «Україна. Точка відліку» відомого режисера Сергія Буковського (ТРК «Україна») та «Майже доросла. Щоденник двадцятирічної» досвідченого телевізійника Олексія Мустафіна (СТБ), стрічка, яка перемогла. До цього суб’єктивно–об’єктивного списку, щоб назвати всі останні найпомітніші якісні фільми, варто ще додати (можливо, навіть поставити на перше місце) «Рівень секретності 18» від «1+1 Продакшна», в якому Іларіон Павлюк і компанія показали найсуперечливіші події Другої Світової війни, що відбувалися в Україні.

Навіть для рейтингових, а отже, небідних каналів знімати повноцінну документалістику — дорого. До того ж вона не вписується у формат суцільних телерозваг, який максимально може охопити різні вікові групи, незважаючи на визначену пріоритетну цільову аудиторію кожного мовника.

«Різноваговики» Іван Дзюба, Василь Стус і… патріарх Кирил

Ідеальний майданчик для показу документального кіно — ефір Першого Національного, який має трохи не 100–відсоткове покриття і статус соціально орієнтованого. Останнім часом тут показують прекрасний серіал власного виробництва про Київ «Загублене місто». У цій багатосерійній роботі підбір фактажу, коментарів і відеокадрів про кожну окремо взяту архітектурну пам’ятку та людей, пов’язаних iз нею, настільки по–сучасному професійні, що довго сумніваєшся, що все це знімала студія каналу, який за звичкою ще часто називають УТ–1.

В ефір Першого Нацiонального часто ставлять стрічки минулих років різних студій. Приємно здивував показ 19 листопада фільму про Василя Стуса «Пресвітлої дороги свічка чорна». Саме цього числа 1989 року у Києві перепоховали відомого поета разом з іншими політв’язнями — Юрієм Литвином та Олексою Тихим, які також загинули в радянському таборі ВС–389/36 селища Кучино тепер Чусовського району Пермського краю (Росія). Фільму студії «Галичина–фільм» 1992 року дещо не вистачає сучасного динамізму, але розповідь про життя людини, яка мала сміливість боротися з системою, і відео 1989 року, коли тисячі людей рухалися до столичного Байкового цвинтаря, своєю ходою засвідчуючи несприйняття тоталітаризму, — не могла не спонукати до роздумів, у якому світі ми живемо і куди йдемо (чи котимося).

Один iз великих «мінусів» Першого Національного — хаотичність показу документалістики. Фільму про Стуса (можливо, тому, що у програмі було заявлено, що він художній) знайшли місце в суботньому денному ефірі; скажімо, бюджетній стрічці 2010 року від кіностудії Довженка «Совість. Феномен Івана Дзюби» до 80–річчя поета і громадського діяча — у вранішньому. Навіть якісне «Загублене місто», яке «прописали» у п’ятничній програмі о 10–й з чимось, можуть не показати, якщо транслюють наживо офіційно–популістський виступ Віктора Януковича на засіданні гуманітарної ради.

Місце у праймі, у неділю, після інформаційного тижневика «Підсумки», на українському державному каналі є фільму «Патріарх» — до 65–річчя Патріарха Московського і всія Русі предстоятеля РПЦ Московського патріархату Кирила. І тільки наївний може думати про випадковість показу агітки про улюбленого «пастиря» біло–блакитної влади у найрейтинговіший час від авторів фільму з телевізійної агенції «Профі ТВ».

Шукайте у кабелі й на супутнику

Доступніше документальне кіно на телеекрані тим, хто дивиться кабельне чи супутникове ТБ. Патріотичні розповіді про українське минуле у поєднанні з сучасністю від Наукового товариства «Просвіта» — серіали «Логос» і «Невідома Україна» — у час, коли діти уже чи ще сплять, можна дивитися навіть на каналі «Малятко–ТБ». Багато цікавого, але часто не надто сучасно зробленого, можна знайти у програмі вітчизняного державного каналу «Культура». Наприклад, зараз іде — за зібраним фактажем — унікальний фільм Сіверського інституту регіональних досліджень із задовгою (і нецікавою) назвою «Європейські традиції міського самоврядування в Україні: магістрат — дума — рада». Його зробили вчені–історики з Чернігівщини Володимир Бойко та Сергій Леп’явко за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та за участі Чернігівської обласної телерадіокомпанії «Сівер–Центр». У чотирьох серіях цього документального фільму — кладезь інформації про міське самоврядування, закладеного за часів існування магдебурзького права, у Львові, Ніжині, Києві, Харкові та багатьох інших нині українських містах,багато синхронів вітчизняних істориків з усієї України, навіть є нетривалі постановочні епізоди. Але від актуальної теми відволікають затяжні милування вишивками і краєвидами, дратує консерватизм ракурсів зйомок тих, хто розповідає про дуже цікаві речі. Фільм є дуже якісною роботою науковців, але у ньому дуже мало сучасної телевізійної майстерності.

Документальне кіно у нинішньому сезоні зробив своєю фішкою канал ТВі, розформувавши вітчизняні і зарубіжні фільми за темами і виробниками у кілька щотижневих проектів, виокремивши, зокрема, «UA.dok».

Думки з приводу

Сергій Буковський, кінорежисер, зняв, зокрема, документальні фільми «Війна. Український рахунок» (2003), «Назви своє ім’я» (2006),«Живі» (2008):

— Ось уже років 20 відповідаю на «оригінальне» запитання: чому в Україні мало знімають документальних фільмів і яким чином можна змінити ситуацію? Відповідаю по–різному. Намагаюся не повторюватися. У середині 90–х, я думав, ось пройде трохи часу, країна зміцніє (не до кіно зараз), з’являться гроші — і все налагодиться… Зміцніли! Не налагодилося. На жаль. На початку століття, я думав, ну ось розбагатіють наші телеканали, зароблять на рекламі і дозволять врешті–решт собі розкіш робити документальні фільми про людей, про життя довкола… словом, без педофілів і вбивць, без битв екстрасенсів і неминучого кінця світу… Запрацювали! Не дозволили.

Два проценти народонаселення нашої країни, які все ще ставлять запитання і хочуть співставляти себе зі світом і людством (для цього й існує документальне кіно), — не варті уваги. Хто вони? Відповідь лаконічна — просто козли! Слідкуйте, пацани, за м’ячем, якщо не хочете — за рукою.

І все ж я вірю, що настане час, зрозуміло, тепер нескоро, і ми станемо частиною великого світу, і до нас прислухаються… А за козлів, ось побачите — відповідатимуть!

Іларіон Павлюк,продюсер, один із авторів проекту «Рівень секретностi 18»:

— Коли мої знайомі запитують «Чому на ТБ сьогодні нічого дивитися?», я відповідаю: «Телебачення показує те, що хоче дивитися більшість». Як тільки у глядача сформується запит на фільми рівня Каннського фестивалю, тоді ці фільми і з’являться в ефірі. На сьогодні український глядач усе більше цікавиться документальним виробництвом. А якщо канал знаходить такого глядача, якщо у нього є ефірна ніша, у якій глядач хоче бачити документальну продукцію, — це ключ до успіху. Решта — справа техніки.

Цього року я був членом журі американської премії «Еммі», і коли дивився роботи переможця, зрозумів — зараз зробити щось подібне в Україні неможливо винятково з позицій комерційної доцільності. Якісні документальні фільми не можуть зніматися швидко, над ними можна працювати і 3 роки, і 7. Як правило, потрібно прожити певний етап iз героями.

Документальні фільми, які потребують великих фінансових затрат, в Україні значно простіше робити паралельно з розважальною продукцією. Тому що якісне документальне кіно дуже дороге у порівнянні з тим заробітком, який воно може дати у телеефірі. Так ми зробили на «1+1»: паралельно знімали документальні проекти й ігрові; і такий проект, як «Рівень секретності 18», у принципі, уписався у поняття «середня ціна слоту» саме завдяки тому, що, крім нього, було ще 60 годин простішої для виробництва продукції. Втім це не панацея, не ноу–хау. Це звичайна математика. Один із загальновідомих способів.

Як незалежна продюсерська група ми зараз розробляємо дуже цікаву концепцію кількох документальних проектів для українських телезамовників.

Михайло Крупiєвський, виконавчий продюсер фільму про Голокост «Назви своє ім’я» (2006) Віктора Пінчука і Стівена Спілберга:

— Ще з часів, коли я працював на ВВС і робив серйозні документальні проекти, знаю, що виробництво такого контенту — дуже вартісне і тривале, щонайменше 6–7 місяців. У нас такі проекти ще й не починали робити.

Для створення повноцінних якісних українських документальних проектів потрібні навіть не інвестори, а спонсори. Бо вкладені у виробництво кошти повернути неможливо. У нас документальне кіно залишається іміджевим. Хоча за кордоном документалістика збирає значно більшу глядацьку аудиторію, там заробляють гроші з продажу цих фільмів на DVD.

Більшість вітчизняних телеканалів працює на масову аудиторію з максимальним прагненням бути сімейними — щоб їх дивилися і дорослі, й діти. Для цього найоптимальніші — розважальні проекти. А документальне кіно — не для всіх.

Мені здається, єдино можливий шлях для розвитку документалістики в Україні — це копродакшн з європейськими чи американськими компаніями. Хоча малобюджетні документальні проекти вітчизняні продакшни можуть робити самотужки.

Марк Гресь, режисер, керівник творчо–виробничого об’єднання художніх 

і публіцистичних фільмів НТКУ:

— Коли відповідаєш на запитання: «яким чином можна збільшити виробництво сучасних якісних документальних фільмів в Україні», відразу виникає спокуса, найперше, заспівати пісню про відсутність грошей. Зміст цієї пісні усім відомий наперед, вона відносно правдива, але стара як світ. Єдиним контраргументом може бути лише такий псевдопарадокс: «Дай режисеру Пупкіну триста мільйонів доларів — він зніме тисячу поганих, можливо, середніх, а можливо, навіть і непоганих фільмів — але одного «Аватара» не зніме ніколи». (Дискусію про конкретно названий фільм не вестимемо).

Скажімо, проект «Загублене місто» тримається на ентузіазмі, майже фанатичності молодого режисера й автора Сніжани Потапчук. Вона уміє пролазити туди, куди не пускають, і справді працює з ранку до ночі. Канал у цей цикл не вкладає додаткових коштів.

Валентина Самченко, Джерело: «Україна молода»

Кіно не завдяки, а всупереч

Вікторія Скуба, Джерело: «День»
Цьогорічний студентський фестиваль «Пролог» вкотре засвідчив, що молоді українські режисери готові робити власні фільми. Та чи досить лише їхнього ентузіазму?

1 грудня в Інституту екранних мистецтв – ювілей. Вишу, як і київській школі кіно, минає 50 років. Біля початків цієї кіноісторії – актори Іван Миколайчук, Раїса Недашківська, Броніслав Брондуков, режисери Борис Івченко, Володимир Горпинко, Володимир Савельєв, які у 1961-му прийшли на перший курс новоствореного кінофакультету.

Саме тому студентський кінофестиваль «Пролог», що цього року присвячений ювілею Інституту, поєднав у собі сучасну програму та ретроспективний показ фільмів 1960-х, 70-х і 80-х років. Програма фестивалю справді була надзвичайно насичена. За чотири дні – покази тривали з 28 листопада по 1 грудня – організатори презентували глядачам близько сотні фільмів. Частина з них – роботи студентів Інституту екранних мистецтв за 2008-2011 роки, частина – ретроспективні покази стрічок українських режисерів Івченка, Балаяна, Попкова, Савельєва, Бортка, Криштофовича, Буковського, Роднянського та інших.

Кількість заявлених стрічок, незважаючи на те, що більшість із них короткометражні, помітно дисонує з усталеною думкою про занепад українського кінематографа та тією нестачею хорошого кіно власного виробництва, яка відчутна в нашому інформаційному просторі.

- Київська школа кінематографа як була, так і залишається потужною, – переконаний ректор Київського національного університету театру, кіно і телебачення Олексій БЕЗГІН. – Варто згадати лише нещодавні досягнення. За останні роки випускники університету отримали дві пальмові гілки у Каннах, чого не було за всю історію існування Радянського Союзу. Наші випускники також були призерами кінофестивалів у Лос-Анджелесі, Вісбадені, Баку, Санкт-Петербурзі. Я не впевнений, що багато європейських країн мають таку ж кількість нагород, думаю, що навіть кіношкола Росії, де потужно розвивається кіноіндустрія, не має більше досягнень. Не можна говорити також про зникнення українського кінематографа. Тут потрібно розуміти різницю. Справді, у нас складна ситуація з ігровими фільмами, але є документальні, науково-популярні. Звісно, є певні проблеми, пов’язані з фінансуванням, але я не можу сказати, що ми були на перших позиціях і раніше. У нас були потужні роботи, відомі на весь світ, але можливості й фінансування також були меншими, ніж у центральних студій.

Сьогодні ми намагаємося не відставати від сучасного процесу, забезпечувати студентів обладнанням. За рахунок спеціального фонду, що формується з тих коштів, якими частина студентів оплачує своє навчання, ми кожного року намагаємося купувати професійну апаратуру, засоби для обладнання павільйонів, кінознімальну техніку. Хоча, звичайно, хотілося б істотно більше.

Втім, очевидно, що поява фільмів власного виробництва сьогодні можлива не завдяки, а всупереч ситуації, що склалася в українському кінематографі, та тримається на ентузіазмі молодих режисерів та їх викладачів.

- Я нещодавно повернувся з ВДІКу (Всесоюзний державний інститут кінематографії. – Авт.). Останнього разу був там шість років тому й сьогодні його не впізнав. Упродовж останнього часу влада вклала в інститут 25 мільйонів доларів, тому фантастичність оснащення просто вражає, – розповів «Дню» режисер, професор Юрій ТЕРЕЩЕНКО. – Чомусь у Росії розуміють, що потрібно вкладати гроші в освіту, в кіно. У нас цього не розуміють.

Утім, на його переконання, кіно знімається «не завдяки, а навпаки».

- Коли є для цього все забезпечення, кіно нема, – говорить Юрій Михайлович. – Тому я все ж таки сподіваюся на нових людей, які приходять у кіно. Гірше, що вже склалася ситуація, коли ніхто особливо не ностальгує за українським кіно. Наші режисери працюють на Росію, на телебаченні. Це недобре. Але не кожна країна повинна мати свій потужний кінематограф. Уганда не має кінематографа. Ми – не Уганда, але треба розуміти реалії сьогодення. Росія зі своїми ста мільйонами має дуже невеличку частку у світовому кінематографі. Америка, на жаль, має 99,5%. На монополію Голлівуда скаржаться і Франція, й Італія. Але, звичайно, українська проблема полягає також у відсутності відповідної державної політики. Жоден президент не приділяв уваги кіно. Ви подивіться на Будинок кінематографістів і порівняйте з Палацом футболу. Як казали студенти у своєму виступі на відкритті фестивалю, які гроші – таке й кіно.

Утім, атмосфера, що панувала в Будинку кіно, де проходить фестиваль, переконувала: попри усвідомлювані труднощі сьогоднішні студенти люблять свою справу. Це помітили навіть закордонні учасники. «Ті фільми, які ми подивилися сьогодні, дають підстави говорити, що у вас прекрасне майбутнє, що ви любите свою країну та мову, ви дуже талановиті люди. Дякую вам за те, що ви так бережно ставитеся до своєї культури», – зазначила у своєму виступі на відкритті фестивалю завідувач кафедри менеджменту Білоруської державної академії мистецтв Ольга Медведєва. До слова, у програмі «Прологу» представлені фільми кіношкіл Грузії, Росії, Білорусі, Франції, Казахстану, Вірменії.

Інше питання – наскільки вистачить нинішнього студентського ентузіазму після закінчення навчання. Втім, як розповідають студенти, вони прекрасно розуміють проблеми українського кінематографа й більше розраховують на себе, ніж на державу.

- Я розраховую тільки на себе та свою родину, – говорить студент другого курсу Дмитро ЗАБАРИЛО. – Звичайно, мені хочеться знімати власне кіно, а не працювати на ТБ. Що це можливо, довела випускниця університету Ірина Правило, яка з допомогою сім’ї зняла гарний ігровий фільм «Кров». Багато хто з випускників намагається пробиватися власними силами. Але також багато працює «на дядю». Навіть під час навчання ми здебільшого шукаємо техніку самі. Хтось бере камери чи фотоапарати в оренду, хтось у знайомих. А щоб держава чи інститут дуже допомагали, то ні. Втім, як це не дивно, я задоволений, що тут навчаюся.

Фестиваль триватиме по 1 грудня. Саме програма останнього дня показів пропонує глядачам заглибитися в історію українського кінематографа. Сподіватимемося, ентузіазму вистачить, і ця історія не перерветься на півсторіччі. Втім, це залежить не лише від режисерів, а й від позиції влади, а ще більше – від бажання суспільства дивитися своє кіно.

Вікторія Скуба, «День»

Історія телебачення в серпні

З нагоди 60-річчя українського телебачення, що святкувалося в листопаді 2011 року, «Телекритика» продовжує публікацію циклу матеріалів, присвячених історії українського та світового телебачення. В ньому подано відомості про факти і події, пов’язані зі становленням і розвитком телеіндустрії в різні роки, але протягом одного місяця. Читач не лише ознайомиться зі щомісячною хронікою українського ТБ, а й дізнається про передумови і світовий контекст, у якому формувався вітчизняний телепростір.

З нагоди 60-річчя українського телебачення: як зароджувалася і розвивалася телеіндустрія в різні роки, але протягом одного місяця
Ці матеріали було опубліковано в журналі «Телекритика» протягом 2008 року й нині вперше представлено аудиторії інтернет-проекту «Телекритика». Автор циклу – відомий дослідник історії вітчизняного і світового телебачення Іван Мащенко, заслужений працівник культури України, академік Української та Європейської телевізійних академій, автор понад двох десятків «телевізійних книг» (у тому числі «Телебачення України» у 2-х томах та двотомної «Енциклопедії електронних мас-медіа»).

(Читайте попередні матеріали циклу: Історія телебачення в січні, Історія телебачення в лютому, Історія телебачення в березні, Історія телебачення у квітні, Історія телебачення у травні, Історія телебачення в червні, Історія телебачення в липні)

1936, 1–16 серпня. На час XI Олімпійських ігор, які проходили в Берліні, припадає старт олімпійського телебачення. Телевізійне акціонерне товариство Німеччини мало у своєму розпорядженні три телекамери з установкою позастудійної дії. За однією з камер працював Вальтер Брух – майбутній творець системи кольорового телебачення PAL.Трансляції з Олімпіади йшли в ефір чотири рази на день по дві години кожен сеанс. Сигнал приймався у 28 спеціально обладнаних «телевізійних залах» не лише в Берліні, а й у Гамбурзі, куди він подавався по кабелю.

1951, 15 серпня. 31-річний репортер Дуглас Едвардс відкрив першу в США загальнонаціональну програму ТБ-новин студії CBS. На стіні студійного павільйону висіла карта світу, над нею три годинника, які вказували час у Нью-Йорку, Лондоні й Токіо. Перший випуск ТБ-новин був складений із повідомлень світових інформагентств та сюжетів кінохроніки. Надалі подібний стандарт телевипусків новин поширився й у інших країнах.

1954, 6 серпня. Трансляцією свят нарцисів із Монтрьо (Швейцарія) започалася робота міжнародної телемережі Eurovision («Євробачення»). Того дня вісім телеорганізацій, об’єднаних в Європейській телерадіомовний спілці (EBU), здійснили перший обмін телепрограмами. Ідея створення «Євробачення» належала Марселю Безансону, який у 1954 році був генеральним директором Швейцарського ТБ і радіомовлення та президентом EBU. На сьогодні всі члени EBU входять до «Євробачення». Нашу країну в цій організації представляє Національна телекомпанія України (НТКУ). Крім широкого обміну телепрограмами з сюжетами новин, «Євробачення» організовує мистецькі фестивалі – щорічні пісенні конкурси як дорослих виконавців, так і дітей, а віднедавна ще і змагання танцівників.

1955. На Львівському електроламповому заводі налагоджено випуск «сердець телевізорів» – кінескопів. У 1958 році заводські конструктори першими у СРСР розробили металево-скляний кінескоп із кутом відхилення променя 110 градусів і розміром екрана по діагоналі 43 см, удостоєний на Всесвітній виставці у Брюсселі найвищої нагороди – Гран-прі. Партнером підприємства став створений у 1957 році Львівський телевізорний завод, відомий випуском телеапаратів марки «Електрон» – спочатку чорно-білих, а з кінця 1960-х років і кольорових.

1959. У журналі «Советское радио и телевидение» надруковано інтерв’ю з конструктором нової московської телевежі (пізніше вона одержала назву Останкінської) Ніколаєм Нікітіним. Згідно інформації автора проекту, «телеголка» спочатку призначалася для передавання лише трьох програм ТБ (двох чорно-білих і однієї експериментальної кольорової). У реалізованому 1967 року варіанті на вежі було встановлено п’ять передавачів, призначених для трансляції кольорових телепрограм. В Останкінському парку попередньо передбачалося звести телевежу заввишки 508 метрів, а фактично на момент завершення будівництва її висота становила 533 метри, і вона була на той час найвищою в світі.

1960, 19 серпня. Вперше проведено пряму телетрансляцію живих істот із борту космічного корабля: у його кабіні знаходилися піддослідні тварини – легендарні собачки Білка та Стрілка. Велося спостереження вченими за поведінкою тварин на різних етапах польоту.

1961, 19 серпня. На космічному кораблі «Восток-2», яким здійснив добовий політ другий радянський космонавт Герман Титов, було встановлено вдосконалену телевізійну апаратуру, технічні параметри якої були узгоджені з широкомовним ТБ-стандартом. Тож якщо за польотом Юрія Гагаріна у квітні 1961 року мали можливість спостерігати на контрольно-вимірювальних пунктах лише вчені та його колеги, то вдосконалена ТБ-апаратура на борту «Востока-2» дала змогу мільйонам телеглядачів Радянського Союзу і зарубіжних країн бачити космонавта №2 на своїх домашніх екранах.

1964, 20 серпня. Уряди 11 країн (Австрії, Ватикану, Великої Британії, Данії, Іспанії, Італії, Канади, Нідерландів, США, Франції та Японії) уклали угоду про створення «Інтелсату» – глобальної комерційної супутникової системи зв’язку. Свій перший супутник Eorli Bird «Інтелсат» запустив у 1965 році. В апаратах зв’язку, які об’єднання виводило на геостаціонарну орбіту з 1984 року, разом із 15 тисячами телефонних пар передбачалися й телевізійні лінії зв’язку. Тож постійно зростала кількість країн – членів «Інтелсату». І хоча СРСР не належав до його членів (спільно із соцкраїнами та рядом інших держав заснував власну систему космічного зв’язку «Інтерсупутник»), проте на його території – у Дубні під Львовом – було обладнано дві приймальні «інтелсатівські» станції. Львівська нині входить до української мережі космічного зв’язку.

1967, 25 серпня. Відбулася офіційна презентація у ФРН кольорового ТБ за системою ПАЛ (PAL), розробленою німецьким фізиком Вальтером Брухом. Регулярне мовлення за стандартом PAL телекомпанії АРД і ЦДФ розпочали у жовтні 1967-го, а через три роки кольорові передачі займали у програмі АРД 60%, ЦДФ – 55%. PAL став одним із трьох (поряд із SECAM та NTSC) світових стандартів кольорового ТБ.

1968. На Київській кіностудії художніх фільмів ім. Довженка створено об’єднання «Телефільм». Однією з перших його робіт для Українського ТБ стала двосерійна стрічка «У місто прийшла біда» (1968 р.). З-поміж кращих ігрових стрічок довженківців для домашнього екрана є випущений 1972 року двосерійний пригодницький фільм «Бумбараш» (за мотивами творів Аркадія Гайдара), трисерійна стрічка «Назад дороги немає» (1971 р.).

1986. Медіамагнат Тед Тернер – засновник телекомпанії CNN – реалізував свою ідею проведення «Ігор доброї волі». Перший такий турнір спортсменів десятків країн світу у міжолімпійський період відбувся тоді в Москві. Надалі змагання проходили почергово у США і СРСР. Завершився цей проект у 2002 році останніми, шостими «Іграми доброї волі» у Атланті – місті штаб-квартири телекомпанії CNN.

1991, 19 серпня. У зв’язку із приходом до влади в Москві Державного комітету з надзвичайного стану (ГКЧП) телемовлення всіх каналів у СРСР зранку було скомутоване на Першу програму ЦТ, де транслювався балет Чайковського «Лебедине озеро» та повідомлялося про укази і розпорядження путчистів. Українське телебачення першим з-поміж телеорганізацій союзних республік відключилося від ЦТ і о 16-й годині надало екран для заяви Леоніду Кравчуку, Голові Президії Верховної Ради УРСР, який оголосив, що в Україні надзвичайний стан не вводиться, і фактично відмежувалось від авантюристичних дій московських політиків. Одним із перших актів ГКЧП була заборона діяльності недержавних (комерційних) телерадіокомпаній, які тоді лише розпочинали свою діяльність.

1991, 24 серпня. З 9-ї години 50 хвилин Українське телебачення і Республіканське радіо здійснюють трансляцію з сесійної зали Верховної Ради УРСР. Глядачі й слухачі України стали свідками і співучасниками народження своєї суверенної держави. О 18-й годині було прийнято історичний «Акт проголошення незалежності України».

2008, 8–24 серпня. У Пекіні – старти Ігор XXIX Олімпіади, які мали можливість дивитися майже 4 млрд глядачів (на 1 млрд більше, аніж телеаудиторія попередньої Олімпіади – 2004-го в Афінах). Для організації трансляції було створено спеціальну Компанію, яку очолив відомий фахівець у цій царині Мануель Ромеро. Орендовано 60 ПТС і понад тисячу телекамер. 18 червня 2005 року у столиці Китаю завершено будівництво головного корпусу нового Пекінського телецентру заввишки 236,4 м загальною площею виробничих приміщень 183 тис. кв. м. Проте показ змагань із 28 видів олімпійської програми – це не лише завдання китайських телевізійників. За традицією, започаткованою ще з Олімпіади 1992 року у Барселоні, до трансляції залучаються спеціалізовані на окремих видах спорту телебригади з понад 40 країн. Українські телеглядачі під час пекінської Олімпіади переглянули на каналі УТ-1 (НТКУ) загалом 120 годин спортивних трансляцій, тобто в середньому по 8,5 годин щодня. «Телевізійна команда» УТ нараховувала 26 коментаторів, режисерів та інженерно-технічних спеціалістів. До її послуг у Міжнародному радіотелевізійному центрі було орендовано два студійно-програмні комплекси. Оскільки різниця у часі між Пекіном і Києвом становить 6 годин, то ряд змагань, старти яких були вдень чи рано ввечері, Українське ТБ записувало на ВМЗ і показувало в зручний для глядачів нашої країни час.

Джерело: Іван Мащенко, „Телекритика“